Алея снайперів

Людське мислення влаштоване таким чином, що змушує людину порівнювати щось із чимось. Вочевидь, це пов’язано з тим, що ми просто боїмося стикнутися з новим, незнаним, особливим, бо в такому разі не зможемо дати собі з ним раду. Тому завжди легше порівняти, таким чином відправивши щось нове на вже вивчену полицю пам’яті. Мабуть, саме цими механізмами пояснюється часте порівняння українського Майдану та російсько-українського конфлікту з подіями дев’яностих років у Югославії.

Мені таке порівняння здається абсолютно недоречним. Тому я послідовно обстоюю тезу, що Україна 2013-2014 є певним історичним феноменом, особливим явищем, який ми ще маємо зрозуміти, але вже ясно, що застосовувати старі схеми – чи то судетські з-перед Другої світової, чи то недавні югославські – неправильно й контрпродуктивно. Другий рік я вивчаю балканські війни і наукову роботу пишу саме про це, тож маю підстави стверджувати, що йдеться про різні події й процеси. По-перше, у нас зовсім не громадянська війна, а революція проти клептократичного режиму. По-друге, громадянська війна у нас наразі неможлива, бо єдине, чого хоче абсолютна більшість українців – нарешті спокою й політичного затишшя.

Утім, є одна річ, яка об’єднує ці всі події – зло. Банальне зло, яке одна людина вчиняє супроти іншої. Адже воюють не держави й не армії, воюють люди. Людину вбиває конкретна людина.

Столиця Боснії й Герцеговини розташована між горами й на горах. Коли БіГ оголосила незалежність, серби оточили Сараєво, взяли в облогу. Зникла їжа, опалення, електрика, питна вода, а все місто перетворилося на великий цвинтар. Особливо містянам надокучали сербські снайпери. Вони розташувалися на навколишніх горах й стріляли у всіх без винятку перехожих, тож рух містом став у якомусь сенсі російською рулеткою. Особливо небезпечною стала так звана Алея снайперів – одна з центральних вулиць Сараєва. Вона була ідеальною для снайперів – і багато людей було вбито саме на ній.

Ось як описує ті події американська журналістка Барбара Демік (цитата за книжкою «В облозі»): «Тринадцять семикласників поїхали в гості до улюбленої вчительки математики, яка жила досить далеко, у новому мікрорайоні Сараєва – Ченґіч Вілі. «Алеєю снайперів» знову їздили трамваї. Багато дітей їхали трамваєм уперше від початку війни.

(…) У мить, коли трамвай відчинив двері на зупинці поблизу готелю Голідей Інн, снайпер почав стріляти з ґвинтівки калібру 7,9 мм, ранячи трьох дітей, які поверталися з прогулянки. (…) Трьох поранених дітей завезли до шпиталю випадкові перехожі. У приймальне відділення потрапили також шестеро дорослих, підстрелених всередині трамваю, з якого вони не встигли вибігти і в якому снайпер бачив їх, як на долоні. Серед них була молода мати, яку підстрелили в живіт, підліток-спортсмен, якому куля рознесла затиснуту на поручні долоню, і п’ятнадцятирічний хлопець з відстреленим пенісом».

Коли хтось говорить про те, що винен в українському злочині тільки Янукович й високопосадовці, а не менти й снайпери, які були змушені виконувати наказ, я завжди згадую своє навчання у військовому училищі. Там нам пояснювали, що в умовах нормальної видимості й із невеликої відстані снайпер може поцілити у ніготь мізинця, у сережку на вусі. Тому не розумію одного: чому снайпери вбивали? Адже за ними ніхто не стежив, вони могли стріляти в небо й дерева, вони, врешті-решт, могли стріляти в руки, ноги, цілити в коліна, після чого майданівці вже не змогли би продовжувати свою протестну діяльність. Але ні, вони вбивали, цілячись так, щоб людина помирала від першого пострілу. Суки.

На вулиці Героїв Небесної Сотні в Києві й на Алеї снайперів у Сараєві таки було щось спільне – диявольське зло. Зло, що опановує одну людину й змушує її вбивати інших. Це не війна, це просто злочин і вбивство. Виправдання цьому не існує.

Там, де є зло, завжди на противагу з’являється добро. Там, де є люди, що вбивають, завжди з’являються ті, що лікують, допомагають, витягують із зони обстрілу, рятують, наражаючись на небезпеку. Часом ситуація може здаватися безнадійною, але історія вчить, що добро таки завжди перемагає.

Це останнє речення здається мені особливо актуальним перед обличчям російської загрози. Якщо ми хочемо перемогти, то єдиним справді перевіреним і успішним методом є творити добро: допомагати іншим, рятувати, лікувати. Майдан показав, що це у нас добре виходить. Добре виходить робити добро. Це і є наш рецепт, який допоможе вистояти і перемогти.