Богдан Лепкий умів з’єднувати собі людей. Хто знав його, мусів відноситися до нього не тільки з належною пошаною, але і з любовю. Була це людина високих особистих прикмет, високо культурна, а попри це виїмково скромна, завсіди привітна до всіх, погідна, добра. Ці рідкі прикмети мав уже вроджені. Він сам був наче вицвітом того, що могло виплекати українське приходство з його давньою традицією — культурою довгих поколінь.  

  (З пpиводy перших роковин смерти).  

  (1872— 1941)   21 липня ц. р. минають перші роковини смерти великого українського поета і письменника Богдана Лепкого. З того приводу містимо про нього недруковану ще статтю пок. Миколи Голубця.  

Уривок із повісти "Орлик" — продовження трилогії "Мазепа" — рукопис якої зберігся у Львові і тепер готовиться до друку в "Українськім Видавництві" в Кракові. — Пр. Ред.   Сонце, як човен — золота повен, плило по хвилях трав.   Горів обрій.   Орлик протер oчі. "Панове товариство, в поход! В поход!"   Пішли, маючи тільки траву кругом себе і небо над головою.   Трава шуміла, шелестіла, перешіптувалася, небо мовчало, тільки вряди-годи скорою блискавкою підморгувало до землі. — На погоду.

  (Спогад)   Стояла край села на горбі та згори дивилася великими вікнами на Черче: на вузькі смуги селянських полів, на сріблясті жита, на золото пшениць та на парк з муравлиськом людей, що з'їзджалися сюди задля "славного" болота або задля розради та пригод. "Богданівкою" її звали.  

Новина вістка про смерть Богдана Лепкого заскочила мене в розгарі праці, в робітні, де крім скирт паперу з найактуальнійшими справами, немає ні одного підручника української літератури, ні одного вирізка з того, що я впродовж десятиліть писав про Лепкого. Про мого вчителя, друга-приятеля. А Редактор часопису заявив, що не пізніше години мусить бути некролог... Щож, трудно. Не над першим Лепким доводиться мені говорити нагробне слово. Похоронив я вже другів-приятелів їх чимало.

  Не хочеться вірити, що це вже рік минув...   Десь ніби вчора — я на Сонячній 1. у Кракові, дзвоню на другому поверсі до дверей, чую спокійні, поважні кроки, цокнув засув...   — Добре, що прийшли! — говорить Богдан Лепкий глибоким, мяким голосом. — Чому не показуєтеся так довго!? Прошу, заходіть!   І я заходжу.