Віктор Корсак: «Існує велика імовірність того, що такі музеї сучасного мистецтва з’являться принаймні у кожному обласному центрі нашої держави».

Художник полюбляв годинами просиджувати в човні на тернопільському озері, споглядаючи вібрації хвиль, аби згодом перетворити їх пластику у символи категорій Буття.

Богдан Сойка. Він був справжнім професором, проте нетитулованим та необвішаним привілеями. Волів померти не в славі, але в любові – посеред учнів. Так воно і сталося. Світ його не зловив!

Наддніпрянець Володимир Лобода з’явився в мистецтві Львова не випадково. Наприкінці 1970-х надумав переїхати до Галичини – шукав  середовища, вільного від стереотипів. Тут, у Львові, хоч трохи «пахло» Європою, в кав’ярнях розмовляли про західні явища, мешкав давній приятель Ярослав Дашкевич. А там, у Дніпропетровську, його потуг не завжди розуміли. Зрештою, як виявилось пізніше, у повному масштабі особистість Володимира Лободи не сприйняли навіть у Львові.    

Хто хоче бути митцем у повному розумінні того слова, включаючи всі ризики непевності, хто хоче поєднати з мистецтвом самого себе, – мусить рахуватися з тим як Ван Гог, змушений буде «стратити половину розуму». А.Осенька («Mitologie artysty», Warszawa, 1975)            

«Kraina» Лесі Марущак у львівській галереї Гері Боумена   «…Розвиток та використання творчого знання є в межах людської сили волі та є найвищим досягненням як розуму, так і інтуїції» О. Архипенко  

Фрагмент зображення, яке я побачив в анонсі галереї «ICONART» до виставки Влодка Кауфмана «Сум, сумнів, сумнівність», дуже однозначно нагадував прострілену броню: місцями почорнілу, місцями з окалиною …, але аж ніяк не витвір з паперу.    

Шукаємо щастя по країнах, століттях, а воно скрізь і завжди з нами; як риба в воді, так і ми в ньому, і воно біля нас шукає нас самих. Нема його ніде від того, що воно скрізь. Воно схоже до сонячного сяйва — відхили лише вхід у душу свою. Григорій Сковорода      

Візит до Львова знаної німецької художниці Еви Кісс у травні цього року можна було б приурочити до сторіччя виникнення терміну постмодерну. Тоді у далекому 1917-му  німецький філософ Рудольф Панвіц відкрив світові своєрідне пророцтво розвитку  європейської культури, імовірно сподіваючись на нову хвилю духовності у мистецтві та літературі після неминучої хвилі постіндустріального бунту. Натомість саме явище постмодерну прийшло аж у 1960-х,  а ідея Панвіца зазнала тотальної модифікації, затративши його пост-ніцшеанівський дух.

Авторська метамова Самуїла Акермана