Подія, яку не помітили тільки сноби

Богдан Мисюга

Я переконаний, що із теперішнім «посттоталітарним» ціннісним апаратом нашого народу ми завжди будемо залишатися на одвірках цивілізованого світу, і саме мистецтво є гіперефективним інструментом для його корекції.

Віктор Корсак

Те, що сталося на день Української Незалежності у Луцьку – подія не тільки для мистецької спільноти України, і не тільки загалом для її культури. Вона ширша, глибша, масштабніша: в одному з ревіталізованих промислових зон Луцька з’явився приватний музей сучасного українського мистецтва. Показово, що ініціатива його появи належить не митцеві чи культуртрегеру, але місцевому підприємцю Віктору Корсаку, що самотужки знайшов шлях до розуміння сучасного мистецтва та його ефективної промоції.

Віктор Корсак - на відкритті музею

Віктор Корсак – людина креативного мислення: колись із позиції хірурга та кандидата медичних наук без вагань перейшов у галузь малого бізнесу та макроекономічних проектів. Але й в економіці залишився «ботаном»: в пошуках нових системних прогнозів та випробовуючи у власній справі прогресивні західні теорії захистив докторську. А кілька років тому перетворив один з цехів старого заводу на розважальний центр «Адреналін», де розваги якраз на другому плані.

А на першому, традиційно для сім’ї Корсаків – культ освіти. В «Адреналіні» дітей на практичних моделях вчать розуміти закони фізики та хімії, зацікавлюють вивчати біологію та здобувати інженерні знання. До мистецтва родину Корсаків залучила спочатку місцева мистецтвознавиця та досвідчений музейник Зоя Навроцька. Завдяки їй відбувся колекціонерський старт Корсаків: серед перших творів було набуто частину об’ємної спадщини відомого художника Миколи Кумановського.

Сучасне мистецтво стало для Віктора Корсака не тільки естетичним вподобанням, але й інструментом: він хотів його освоїти, щоб здійснити глобальніші зміни – підштовхнути бодай ближніх людей до радикальних прогресивних кроків. Адже мистецтво – найшвидший комунікатор прогресивних ідей. Те, як Віктор Корсак ішов до комплектації своєї збірки – також для багатьох повчальна історія, бо з появою кожного нового радника чи експерта він стрімко посувався до власного бачення сучасного мистецтва, оминаючи «громадську думку» та стереотипи мистецьких середовищ. Дуже швидко збагнув, що основою сучасної прогресивної культури України є некласичні експерименти українських нонконформістів. Тож саме на такій основі було вирішено будувати ціннісний апарат збірки. Активним помічником майбутнього музею став львівський художник Петро Гулин. Завдяки його смаку і незалежності від стереотипів та пріоритетів регіональних мистецьких середовищ у колекції повноцінно представлені мистецькі осередки Заходу, Центру і Півдня України. Паралельно збиранню власної колекції Віктор Корсак і його дружина Леся системно вивчали некласичне мистецтво у музеях світу, відвідували кураторські проекти в Україні. Їх перша галерейна локація називалася, як підрозділ приватного університету – «Арт-кафедра». За три роки бурхливої виставкової діяльності доросли до моделі дослідницької платформи з великим видавничим потенціалом та прямим контактом з мистецьким середовищем.

Ідея створити музей сучасного мистецтва – зовсім не плід гонору успішного бізнесмена. Бо Віктор Корсак робить те, що треба зробити. Отже, поки у Києві та Львові все ще (від початку ’90-х) тільки говорять про необхідність музею, він його зробив. Мусив сам стати куратором, хоч і активно консультувався з фахівцями, бо, ознайомившись з найкращими українськими виданнями з сучасного мистецтва, побачив тільки ескізне мистецтвознавство. Саме це – «В нас немає своєї теорії мистецтва!» – він висловив на круглому столі в полеміці із запрошеними фахівцями зі Львова. Його візія українського мистецтва опирається на об’єктивні процеси в суспільстві, тож Музей сучасного українського мистецтва Корсаків став також своєрідною формою візуалізації цього світогляду.

Тут на експозиції не побачиш багатьох «заслужених» чи «народних», немає хрестоматійних канонів стилю, бо визначальними є категорії зовсім іншого порядку: 1960-1970-ті роки представлені нонконформістами Львова, Луцька та Ужгорода; 1980-ті – творчістю осередків альтернативної культури Києва, Одеси та Львова; 1990-2000-ні – добірними мистецькими пошуками посттоталітарної доби зі всієї України. З актуального мистецтва – лиш те «найсвіжіше», що торкає нерв часу. Майже всі види сучасних медіа знайшли тут своє місце: відео-інсталяція, перформенс, акціоністська дія та ленд-арт.

Зробити експозицію запросили київського живописця та фахівця з сучасних візуальних практик Павла Бевзу. Так експозиція мала шанси зазвучати як синтетичний, але цільний мистецький твір. Для реалій постсовєтського культурного простору це дивно, але: Музей Корсаків не зробив жодної тактичної помилки, котрі трапляються навіть у визначних музеях:

– експозиція має чітку і прозору структуру, що опирається на розкриття знакових явищ,

– в експозиційному просторі немає стилістичних та інших візуальних суперечностей,

– на диво «достатньо!» простору для скульптури та інсталяцій,

– немає суспільних та інших стереотипів, котрі б нагадували про «старий музей».

Проте найбільшою несподіванкою для «музейних ретроградів» є те, що музей Корсаків реально відкритий до співпраці і з величезною повагою ставиться до особи художника. При вході до музею прописаний «маніфест», і, на відміну від Марінетті, автори не чекають на його втілення іншими: «Ми за дифузію мистецтва. Ми сподіваємося на імплементацію парадигми теорії дифузії інновацій, яка була створена Й. Шумпетером та Е. Роджерсом, відповідно до якої якщо щось нове виникає в одному регіоні, то воно поширюється через канали комунікації і адаптується в інших. Тобто існує велика імовірність того, що такі музеї сучасного мистецтва з’являться принаймні у кожному обласному центрі нашої держави», – пише Віктор Корсак.

Стрічку на відкритті музею розрізали діти Корсаків, і в тому – символ призначення інституції: дивитись у майбутнє. Навіть чиновник від місцевої влади, чий виступ нетипово був останнім, нетипово зрезюмував подію: «…ми горді з того, що в нас є така родина…».

У рамках відкриття Музею дещо на другому плані опинилась інша, теж важлива подія: відкриття персональної виставки живописця Андрія Ментуха. Відомий український художник із Польщі А.Ментух дуже вболівав, щоб Україна побачила його твори саме в цей день. Між польським нонконформістом українського походження А.Ментухом та В.Корсаком – ціле покоління, але вдивовижу єдине розуміння Незалежності – як акту реалізованої свободи.