Фрагмент зображення, яке я побачив в анонсі галереї «ICONART» до виставки Влодка Кауфмана «Сум, сумнів, сумнівність», дуже однозначно нагадував прострілену броню: місцями почорнілу, місцями з окалиною …, але аж ніяк не витвір з паперу.
«…Почалося з того, що якось Іван Лучук подарував мені велику книжку мовою Брайля, здається, «Історія КПРС». Зрозуміло, що я її препарував…», – розповів на відкритті виставки Влодко Кауфман. «Але що робити з тим папером далі, коли ця фактурна перфорація сама по собі багато промовляє…? Я почав стирати ті пухирці, і вже невдовзі незрячий, для якого був призначений цей аркуш, вже не міг на ньому нічого відчути, а я – побачити…». Далі автор розповідав, як впродовж того перформативного дійства вичавлював із себе «совка», а я мимоволі прогортав у пам’яті асоціативний ряд подібних зображень. Найспорідненішою була фотографія з позиції мінометного розрахунку авторства молодого солдата з лінії фронту (я побачив її в соцмережах). І тоді, перед екраном монітора, і тепер я вважаю, що оці скупі фото якраз і є найактуальнішою та найправдивішою формою відчуття часу…
Бо коли заходиш на виставку, опиняєшся наче в середньовічній церкві до іконоборчого періоду: мерехтять побляклі лики святих – хтось із округлим німбом, хтось із квадратним (як у святих при житті), а хтось просто у шоломі. Довкола силуетів – чорні ямки граф’ї (графья – з грецької graphein, писати: типографська дошка, на яку накладається чистий аркуш паперу для відбитку шрифту чи гравюри – ред.)… Хоча сам художник стверджує, що «це, що тут виставлене, немає ніякого відношення до сакрального…», але це, як на мене, втікання від тривіальних коментарів, бо прописування перформативного концепту в анотації ніяк не міняє суті. Адже існує актуальна форма, котра є медіумом найближчої рефлексії, і вона не потребує пояснень, там все зрозуміло навіть непідготовленому глядачеві.
«Вичавлювання з себе совка» є, власне, у текстовому коментарі, де поміж правильних слів: «сумніви, намір, міркування» – є страх публічно помолитись чи застогнати від болю. Те, що пропонує у проекті «Сум, сумнів, сумнівність» Кауфман – сучасна версія відтворювання моделі застиглої в часі вікової традиції. Різниця лиш у тім, що тисячоліття тому з молитвою «терли пемзою левкас», а тут сьогодні труть перфорований папір, чи інший носій, реагуючи на емоційні та інші подразники сьогодення. Бо ніхто вже не знає, хто ті «святі-воїни» у римських латах на візантійських іконах? Але сьогодні, коли практично щодня в країні поповнюються списки загиблих вояків, вже їх образи, реальні чи узагальнені до символу – привід для молитви.
«Це та частина перформативного акту, яку вже можна показувати…», – каже художник, і в мене виникає ряд асоціацій з іконописною майстернею, де для іконописця більша суть не у результаті, а в процесі молитовної появи лику. Експеримент Кауфмана в галереї «Iconart» продовжує дискурс, що таке сьогодні «сакральність», і якою має бути актуальна форма сучасної ікони? Тому що, власне, актуальною є не проблематика форми, а скоріше – самої «сакральності». Її не означиш стінами церкви, бо вже на руїнах Соломонового храму була ця дивна «гібридність» Добра і Зла, і розмитість кордонів. Творити молитву без фарисеїв, розмовляти з солдатом без вішання орденів, чи, наприклад, відчувати свободу без військових парадів... «Сакральність» – то, певно, єдина річ, яка не може бути гібридною.
Образ, що спонукає до рефлексії; форма, що впритул скорочує дистанцію до розуміння – як антитеза гарячкового «пошуку ідентичності». Посеред сміття інформації лиш зміст без наративу може достукатись до свідомості. Щоб творити зміст без наративу, очевидно, треба пройти довгий шлях: щоб власні інтуїтивні форми колись та й співпали з архетипами колективної підсвідомості. Влодкові то вдалося…. І поки його виставка в «Ікон-Арті» ще функціонує, я прийду подивитися ще раз, щоб знати: яке воно тепер – те «сакральне»?
Фото надані галереєю ICONART
17.08.2017