У книзі Олександра Ірванця «Вибране за 33 роки» (Київ: Laurus, 2013) немало віршів про вітчизну, написаних не конче із синівським захватом. Вітчизна може мати розміри дев’ятиповерхового панельного будинку, а може і збільшитися до міфологічного простору між Тігром і Ефратом з одного боку і Осло та Барановичами – з іншого. Один з парадоксів полягає в тому, що окремі твори Ірванця – про чужу вітчизну.    

Галерея працювала уже другий рік і мені почало видаватись, що майже усіх львівських художників, які творять у форматі файн-арту, я знаю. Але виявилось – це не так, вірніше, не зовсім так. Якось у суботу до галереї зайшла відвідувачка. Можливо, така, як інші, можливо – ні. Вона уважно і зосереджено ковзала поглядом по кожній роботі у всіх трьох залах. Біля котрогось живопису стояла довше, біля котрогось проходила, не спиняючись. Хоч не промовила й слова, вся її постать демонструвала задоволення. Нарешті підійшла до мене і сказала, що багато цікавих творів. Я погодилась.

 

  Опозиція – це опоненти існуючій владі. Але в ідеалі опозиція є не просто політичною силою, яка не згідна з чинною владою, але такою, що пропонує власний альтернативний шлях розвитку, має певний суспільний і правовий статус та спирається на підтримку виборців.   Сьогодні в Україні є дві опозиції   Перша – реальна сила народного невдоволення політикою уряду:

  По-моєму, якщо не можеш зробити любов абсолютною містерією, що поглинає все історичне і реальне, то краще зовсім не пхайся у справи любові, а просто одружуйся собі хоч сто разів. Сьорен К'єркєгор, «Щоденник звабника»  

Приречена ніколи не мати своєї влади, Галичина забавляє себе сумнозвісною п’ємонтальною місією – жертвувати собою заради спільного (а не свого) блага. Несподівано виявилося, що галицькі студенти теж спадково інфіковані цим міфом. Будучи справжніми патріотами, вони щиро повірили, що їхня мрія про європейську Україну є загальноукраїнською мрією. І що їхня чистота проб’є зашкарублість Сходу. Ні фіґа не пробило. Вся країна тішилася студентським поривом – крім Східної. Проєвропейський рух молоді не став масовим у Донбасі – в реґіоні, чий обранець і був головним євроінтеґратором.

 

Підзамче – найдавніший район Львова, але наразі туристи тут рідкість, попри те, що це не так вже й далеко від Площі Ринок і можна побачити кілька храмів з часів княжого міста. Тепер екс-промисловий і занедбаний, такі райони називають депресивними. Тож тут, на відміну від центру, немає чисельних кав’ярень, власники яких прикрашали б фасади будівель розвішаними ваннами, нікому нема діла до стану зон відпочинку, подвір’їв і дитячих майданчиків. І найголовніше, що самим мешканцям – також.

  Тарас і Мар'яна Прохаськи. Хто зробить сніг. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2013. – 72 с.

“Національність і мова в Австро-Угорській імперії. Нормативно-правова база, політична реальність і програми реформ” – з такою лекцією нещодавно виступив у Львові, в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи директор Австрійського культурного форуму в Києві д-р Якуб Форст де Батталья.