Любов Якимчук. Абрикоси Донбасу. – Львів: ВСЛ, 2015. – 192с.
Хроніку пишуть поети
і вона переважно для серця.
Любов Якимчук
Її повітря пронизане кулями, тіло – червоними нитками спогадів, а розум – шрамами і маршами, вугільним обличчям батька та цвітом абрикосових насаджень уздовж лінії кордону. Відколи в Україні триває неоголошена війна, Любов Якимчук (родом із Первомайська, що на Луганщині) творить поезію, що розкладається, але яка, за словами авторки, ще не розклалася: «Мінімум метафор, більше мовчання, більше того, що не вкладається в слова. Якщо вже чинимо злочин, то усвідомлено». Між віршованими рядками збірки «Абрикоси Донбасу» – правда, така болісна і невідворотна, така важка і недоказана, така чорна, як дим із первомайських териконів, що підглядають «у щілинку свого трикутного ока». Одинадцять поетичних циклів збірки починаються з абрикосів у касках, які «тримались на волосині сталевого дроту», тривають крізь родинні зв’язки, де між авторкою та її мамою вирито сотні могил, а закінчуються там, де говорять про вічне і тлінне – троянди, «що постійно відроджуються з нічого».
У поетичному світі Любові Якимчук фрази розпадаються на слова, слова – на букви, а ті, своєю чергою, на звуки – оо, ба-бах, іїі, ррр – адже саме так тепер звучить рідна Луганщина і така далека Донеччина. Хоч зараз ці регіони перетворилися на попільничку, «в яку курить Бог, хапаючи дим», авторка ж творить міф райського минулого цього краю, і це — пригадування дитинства, яке зазвичай видається райським.
Колись тут було море
Росла гігантична трава
І на ній колихалися ангели
Трава слухала їхні розмови
Запам’ятовувала слова
І пресувалася в торф.
На зміну цій ідилії приходить місто-роба, прострочене дощем та пропахле димом; місто, де марширують військові, а мешканці ховаються у будинках, які ще не встигли знищити; місто, де дорога розквітає мінами, а туман прикриває вирви. Війна стирає з обличчя землі все – міста, людей, тварин, віру, спогади, не залишаючи надії на порятунок. Але поруч із розбомбленими селами, розбитими коліями, зруйнованими школами та вирваними з корінням деревами в «Абрикосах Донбасу» присутній інший світ, де на шкільному стадіоні вчителька збирає учнів, в хаті зацвітають білі рослини, які «шурхітливо розкривають свої сторінкові пелюстки», хтось пише любовні статті, зігріває розум і серце «своїми шепотливими віршами», а час вимірюється поїздами й електричками.
У цьому світі є хлопчик Ням, який грається танками, розставляє їх по кімнаті, п’є материнське молоко, бавиться пультом від телевізора і гортає словник нецензурної лексики. Здавалося б, Ням – звичайна дитина серед таких же, як і він сам, але з’являється одна непередбачувана деталь – саме цей хлопчик є першоджерелом війни, що пронизує кожну сторінку книги. Ням кидає солдатиків до комину, «і вони горять синім полум’ям», спрямовуючи гармати на всі сторони світу. Все начебто збігається з сучасною ситуацією на Сході, де є теж свій «Ням», хоч і керує всім здалеку. Та Любов Якимчук написала цей поетичний цикл ще у 2009-му році, а отже, можна говорити не стільки про збіг, як про поетичне передбачення, яке, на жаль, і далі справджується.
Один із найважливіших циклів у збірці має назву «Розкладання». Вірші цього розділу стають шрамами і болять розбомбленими містами, ріками крові, тоннами снарядів і сотнями могил:
Первомайськ розбомбили на перво і майськ –
безкінечно маятись, наче вперше
знову там скінчиться війна
але мир так і не починався
а де бальцево?
де моє бальцево?
там більше не родиться Сосюра
уже більше ніхто з людей не родиться.
Для авторки розкладання – єдиний спосіб писати про війну, де не існує поезії – високої, з масою метафор і порівнянь – а є лише літери. І ними Любов Якимчук закриває рани, які вже не кровлять, але болять про кожній згадці про землю, що кидають на труни, про зруйновану школу, родинні альбоми, які вже ніколи не відновити. Через літери поетесу «пересмикує, як осику», а через вибухи снарядів вона немов стає дедалі меншою, і вже невдовзі від неї самої лишиться лише звук – бах! Тим часом її родичі ділять між собою стіл та могили, друзі перебувають у заручниках, а будинки поступово перетворюються на згарище.
Поряд із такими гнітючими реаліями своє місце знаходить романтика, в якій комусь пишуть любовні рецензії, когось ніжно обіймають за талію, а хтось пробує перекласти українською мовою мову тіла. Кохання є всюди – у магноліях, що розквітають «у твоєму роті, коли ти цілуєш мене», дірці в даху, «у якій було сонце», у сервантах, що «видихають тепло наших осель». Авторка розчиняється у рядках, і її тіло стає «прозорим, як збільшувальна лінза». Серед усього галасу й хаосу, які панують навколо, варто живитися бодай найменшою іскрою романтики, що і роблять герої віршів циклу «Той, хто загортає у ковдри».
Французький письменник Фредерік Бегбедер говорив, що книги міцніші, ніж будівлі. Фундамент «Абрикосів Донбасу» – непохитний, а головною його опорою є не «сталеві прибори» чи «металеві двері», а здатність самої авторки перевтілюватись у своїх героїв, дарувати їм додаткове життя, яке продовжує тягнутися червоною ниткою крізь усі поетичні цикли. Одного разу вона міряє сірниками час, іншого – цілує Бога в щоку, збирає дощ руками, перетворюється на Алісу по той бік дзеркала, намагається прогнати з голови думки, які гудуть мухами, стає соняшниками, які почорніли від диму, чи бігає о восьмій ранку на стадіоні. Такі трансформації, врешті-решт, приводять до розуміння того, що кожен із нас витканий із батьків, дідів, прадідів – «і так до мінус безконечності». Чи можна сказати, що авторка пише хроніку? Рано чи пізно все, що було написано про трагічні події на сході України 2014-2015 років, стане своєрідним літописом, за яким історики шукатимуть відповіді на найважливіші питання. Але хроніка Любові Якимчук – особлива. Це хроніка ритмів, образів, музики, наповнення слів новими сенсами, які ще колись здавалися для більшості українців такими далекими, як абрикоси на Донбасі, як жінки, що подрібнюють вугілля, чи як вагонетки на глибині сотні метрів таких однакових чорно-смертельних шахт. Це літопис щоденної боротьби за виживання, яка триває серед людського всепоглинаючого страху, але кінця її ще не видно.
Кісточки «Абрикосів Донбасу» застрягають у горлі кожного, хто має сміливість прочитати правду – не ту, яку повідомляють з екранів телевізорів чи радіоприймачів, а ту, що лежить глибоко закопана в териконах, серед попелу від цигарок, що горіли в пічках Донбасу, серед чорних натруджених рук жінок, які працюють на вуглепереробних фабриках, серед хвилин телефонних розмов з батьками, які бояться покидати домівку. Ця правда виникла не рік і не два тому. Вона існувала давно, але не всі наважувалися про неї говорити. Любов Якимчук сказала. Простими словами вона вистрелила складну істину про те, якими ж насправді є абрикоси Донбасу – в касках, з вуглинами замість кісточок і розпростертими до неба руками.
Фото – з сайту видавництва.
14.07.2015