Здається, це питання більше цікавить німецьких істориків, ніж українських.   Світлини на обкладинці: верхній ряд – Іван Наумович (1826-1891), Михайло Куземський (1809-1878), Богдан Дідицький (1827-1909); середній ряд – Рудольф Мох (1816-1895), Яків Головацький (1814-1888); нижній ряд – Антоній Петрушевич (1821-1913), Йосиф Делькевич (1822-1912), Осип Марков (1849-1909).    

 

  На перший день лютого припадає 190-а річниця уродин найвідомішого у середині позаминулого сторіччя галицько-руського літератора, редактора, видавця, громадського діяча, голови «Галицько-руської матиці», Руської Ради, Товариства ім. М.Качковського – Богдана Теодозія Дідицького.   Портрет Б.Дідицького. Мал. Теофіла Копистинського (1889)    

    Destruam – et aedificabitis! 1)   І  

Путаниця, яку витворюють від літ українські москвофіли своїми виступами, заявами та головно штудерною національною термінольогією, якої вживають відповідно до слухачів та обставин, доводить до щораз більших абсурдів. Відома річ, що супроти поляків галицькі москвофіли є "русинами"; в орґані РСО "Земля і Воля" "руский" ніколи не пишеться з двома "с", тільки з одним.

І. Модерне галицьке москофільство.

Погляд пок. Ос. А. Маркова вимагає в дечім спростованя, іменно що до перецінювання заслуг москвофілів і Наумовича що до виховуваня народу історією.

Отця робота Данаїд приходить мені все на думку, коли читаю про заходи наших москвофілів зробити на силу з українського народа — "русскій".

  Маю на думцї те українофільство, що цїлком подібне до москвофільства. Душевна основа передвоєнного москвофільства — се зневіра в будуччину галицько-українського народу, недостача віри у власні сили, недоцїнюваннє себе разом з перецїнюваннєм противника, недостача енерґії до чинної боротьби за своє істнуваннє, почуваннє себе не чимось цїлим і викінченим, а тільки якоюсь покалїченою і менше вартною частиною від цїлости, а слїдом за сим постійне почуваннє слабости й безрадности, якась зневірена безнадїйність, безвиглядна розпука, інерція думки й дїла.  

  Інтерпеляція послів д-ра Костя Левицького, Володимира Сінгалевича і тов. до Його Ексцелєнції президента мінїстрів в справі численних смертних кар і інтерновань в Східній Галичинї.   (Внесена на засїданю палати послів 5 червня 1917 р.)