Те, що зараз відбувається (ті стікери, ті звезені в Гомель "забацькавці"), – це реванш. Даремно було думати, що досить 300 тисячам мирних протестувальників зібратися в одному місці, а ще мільйону – по інших містах, щоб система здалася і почала сипатися.
Після тижня відносної пасивності активізувалися ті, чия робота – страшити і деморалізувати. Кажуть, що навіть найняті фахівці з-за кордону під'їхали, на добрі гроші. Люди у твіттері почали писати про "депресію", в рядах ошуканих на виборах почалися вагання і суперечки.
Я бачив цю реакцію всі минулі кампанії. Добро сумнівається, що краще: йти вимагати звільнення тих, кого б'ють, чи замовкнути, бо тамтих будуть бити ще гірше? Незабаром можуть початися взаємні дорікання, звинувачення, а система, на відміну від звичайних людей, буде зберігати свою вертикальність і непохитність.
Звідси виникне відчуття, що протестувальників небагато, а "забацькавців" дохолєри.
Саме на це робиться розрахунок.
Але є одна проблема.
Яка полягає в тому, що цього разу тих, хто голосував "проти", дійсно більшість. Це було добре видно по чергах, що стояли, щоб здати свій підпис, по натовпі з білими стрічками біля виборчкомів в день голосування. Та що там, досить жити тепер в Білорусі, ходити в магазин чи хоча би їздити по вулицях, щоб постійно натикатися на ланцюги, шеренги людей з прапорами та чути "Перемін!».
Знаєте, чому було відчуття тріумфу з середи до неділі? Знаєте, що принципово змінилося?
Білоруси перестали боятися одне одного. Раніше, коли на виході з крамниці хтось починав ділитися відчуттям державного обману, натовп від нього шугався, думаючи, що такі сміливі речі говорить сексот. Тепер ти можеш сміливо заговорити з кожним, більше того, до тебе весь час звертаються – з усмішкою, з підбадьоренням – прості перехожі, сусіди в громадському транспорті, і відчуття єдності незвичайне.
Всі люди задивляються в телефони, і ти можеш сміливо питати: "що нового?" і мати впевненість, що тебе зрозуміють як треба, що відповідатимуть про ланцюги, страйки та інше.
Саме ця єдність – основний виклик системі. Єдність, а не страйки чи самі ланцюги, як може здатися на перший погляд.
Адже якраз відчуття плеча однодумця-сусіда дозволило медикам не побоятися подати правдиву інформацію про побитих, яких привозили з ізоляторів.
Ви взагалі розумієте, що зробили люди в білих халатах? Як сміливо вони почали поводитися? Під який тиск – і яких страшних людей тиск – вони себе поставили?
Якби не злученість, лікарі би відводили погляд і бурмотіли щось незрозуміле, як це було в 2010 році з Някляєвим, якого понесли в тюрму сильно побитого, просто зі шпиталю, а дехто з того шпиталю зробив опісля "блискучу кар'єру" саме за своє мовчання.
Власне єдність дала сили купалівцям зробити те, що вони зробили.
Хотів би підкреслити: ніде в пострадянському світі не було ситуації, коли весь акторський колектив Національного драматичного театру – головної сцени країни – звільнився б на знак солідарності з покараним директором, який висловився проти насильства.
І ще одне.
У мене є стійке враження, що ті режисери, які випихають "червоно-зелений" натовп в місця, вже зайняті протестувальниками, навмисно провокують сутички.
Чому провладний мітинг на площі Незалежності розпочався якраз тоді, коли до стели почали підтягуватися сотні тисяч прихильників змін? Чому з того провладного мітингу людей направляли туди, до стели? Нащо було так робити?
Що було в неділю в Гомелі, коли дві людські маси – привезена на автобусах, де її підучували правильно кричати "за бацька", і стихійна – скеровувалися одна до одної в центрі?
Люди, які прагнуть до мінімізації насильства, ніколи би не зробили таких кроків. "Забацькавці" мали би махати своїми прапорами в принципово інший час, в іншому місці.
А зроблено так було саме тому, що система розуміє: основний виклик для неї – наша злученість.
Почуття того, що людина з червоно-зеленим прапором – не ворог людині з біло-червоно-білим. Що вона так само обдурена під час цих виборів, так само наражена на небезпеку під час коронакризи – як і абсолютно всі.
Саме тому мовчали і вагалися ті, чия робота – страшити і деморалізувати. Їх в перші дні мало що відрізняло від більшості. Їх також випадково могли "взяти" на виході з тролейбуса, на лавці біля під'їзду.
Але шлях множення ворожнечі – він такий:
розколоти, роз'єднати, дати різні прапори, а потім ще й нацькувати.
Не ведіться на провокації.
Не сваріться.
Не кидайтеся одне на одного.
Єднайтеся.
Нас – більшість.
Віктар Марціновіч:
Мы — большасць,
“Будзьма беларусамі!” (budzma.by)
Переклад О.Д.
25.08.2020