«Культуризм» Білорусі

1. Вибори на глибинці: чого не розуміють кандидати і виборці

Всім, хто бере участь у подіях холодного літа 2020-го в Білорусі, всім, хто виходить на пікети, стоїть у "ланцюгах", хто "гвинтить" і кого "гвинтять", бракує відчуття невидимих оку передумов, які програмують сприйняття подій і самі події.

Адже дуже поверхнево було би думати, що народ піднявся, бо "втомився" (ніби тієї втоми не накопичилось до 2015 року), чи що "втрутилася Москва", що, як і з ЄС, не розуміє і крупинки з описаного нижче.

Якщо ви хочете прикластися до системи, яка була вибудувана і стійко тривала минулі 26 років, поживіть хоча б тиждень у "глибинній Білорусі" – чарівному і понурому краю, що міститься на стику Могилівщини і Гомельщини.

Всі наші харамаркачні міністри, всі "палаци", в тому числі льодові – вони виросли звідси, з пилу роздовбаних польових доріг. Люди, що живуть тут, можуть видатися лихими, бо не призвичаєні показувати свою доброту комусь за межами власної сім'ї.

Вони постійно важко, від світанку до ночі, працюють у полі. Вони міцно п'ють – що там: ніде в світі мужики не п'ють так страшно, як тут. Ці люди ще не завершили боротьбу з природою, яка в Європі закінчилася 150 років тому: їхні дерев'яні будинки порохніють, їхні паркани трухлявіють і валяться що два роки. Замшілий шифер з їхніх дахів постійно зносить вітер, а під час злив чи ураганів цілі села тижнями можуть залишатися без світла.

Тут абсолютно нормально сприймається ситуація, коли найближча церква – в 30 кілометрах, найближчий магазин – у 20, через ліс. Вони живуть натуральним господарством, їдять тільки той хліб, який печуть самі (якщо взагалі печуть, інакше хліб замінюють млинцями чи затиркою).

Тут немає звичайної для нас моралі, бо мораль спочатку визначалася церквою чи костелом, потім, коли з церков "комуністи" зрубали цибулини, – кодексом будівельника комунізму і кулаками "голови". Зараз тут немає ні радгоспів, ні комуністів, тільки темна, задушлива праця. Тільки корова в стайні і буряки на городі.

Ці люди зовсім інші.

Наприклад, вони ставляться до домашніх тварин не так, як ми, міські. Пес тут потрібен, щоб гавкати на тих, хто намагається вкрасти сокиру, кіт – щоби лапати миші. Коли зі страшної голоднечі кіт починає душити курей, дорослі ставлять завдання сільським хлопчакам забити такого кота каменюками, і це нормально.

Тут немає співчуття або знайомої нам "любові": мужик тут потрібен, щоб робити жиловитяжливу роботу (як говорила моя бабуся, нащо в місті мужик?), баба – щоби дбати про господарку, і її праця тяжча за чоловічу, бо в мужиків хоча би стане часу і сил прикластися до "гіркої", у жінки з "розваг" – тільки верстат і в’язати вовняні шкарпетки.

Вони не знають, що таке мода, бо десятиліттями носять одне й те ж. Вони ще не повністю засвоїли "телевізор", бо програм тут дві, і замість дивитися шоу Малахова, тутейші радше почешуть язиками про те, що Пилип крутить з Ганулею, а Півниха того і не знає.

Коли я бачу певні повороти цієї виборчої кампанії, найбрудніші повороти – наприклад, оте відео з Цепкало і жінками, я розумію, що "сільські" намагаються вразити "міських" тим, про що міські точно базікати не будуть. У місті свої уявлення про гріхи, про розкіш і стиль.

Мрія будь-якого жителя цієї темної (але, повірте мені, гарної!) Білорусі – вибратися з села і побудувати собі величезний кам'яний будинок. А ліпше палац. Розкішний. З золотом і кришталем. А ще краще – багато палаців, всюди.

Вони не придбають у той палац Шагала, бо не бачать сенсу.

Система розуміє важливість того, щоби саме цей глухий край продовжував залишатися тією справжньою "глибинною Білоруссю", яка визначає прийняття рішень. Бо жителю Глуського району можна пояснити, хто такий "дармоїд", а для мешканця міста "дармоїд" – це безробітний, якому держава має знайти роботу, а поки тієї роботи немає – дати допомогу, щоб він не скачанів з голоду.

Щоби зберегти сакральний політичний центр там, у цих селах, влада минулі 26 років "відроджувала село", "газифікувала Полісся" і призначала в кабінети тільки тих, хто може звітувати про надої, але звар'ює, намагаючись зрозуміти, що таке "інтернет-трафік" ("трафіки", ага).

Але поступово і неминуче Білорусь за всі ці роки ставала міською. Людина з села Малмиги (якого вже давно немає) швидше втече у Вілейку і буде працювати там хоча би прибиральником у гіпермаркеті, ніж залишиться серед аїру і спорохнявілих лавок з приклеєними до них бабулями.

Зараз там, у цьому чарівному місці, яке 26 років було сакральним центром Білорусі, повний атас.

Дороги розсипалися, вони вкриті непрохідними ямами. Магазини – навіть ті деякі, до яких доводилося шкандибати 20 кеме – закрилися. І тепер до селян два рази на тиждень приїжджає автокрамниця.

Всі ті Шиталі, Манькові Петі і Півнихи чи то померли, чи то вибралися до Мінська, де живуть на Кам'яній Гірці або чекають, коли серби здадуть чергову будову.

Вони стали міськими.

Більше того – у тих з них, хто поїхав ще в 1990-ті, виросли діти-містяни.

Яким нова модельна лінійка BMW і раф з соєвим молоком цікавіші за рівень надоїв колгоспу "Родіна".

Досі будь-який виступ на вулицях відбувався за принципом " наші погнали городських". Рум'яні хлопці з кийками, все ще не знайомі з тим, що таке YouTube, навалювали франтам в коротких штанцях. І франти розуміли, що вони меншість, що "центр" і "серце" – там, у глибині.

Зараз місто починає заявляти про себе.

Бо місто ж виникло в результаті самоорганізації, заміни шобли толокою.

У міста свої закони.

І як ти не прагни під них підлаштовуватися, як не придбавай "модняцьку собачку" замість надійного доброго Рекса, який здатний відкусити ногу за вкрадену сокиру, ти будеш вторинним.

Місто любить нуар, стильних покидьків у білих сорочках з вузькими краватками і металом у погляді.

Напруга, якою тремтить тепер у повітрі, зумовлена не політикою. І навіть не "класовою боротьбою". Ця напруга – боротьба села / хутора і мікрорайону.

Місту – міське.

Коли закінчиться все як завжди, коли "міські" знову отримають по писку, найактивніших пересаджають, а решта поїде, ми знову опинимося в тому самому замшілому будинку з ревом корови і бабиними ночвами під ґанком: голова гуде з похміллям, а треба йти збирати каміння на полі.

І якщо намагатися відшукати в тому щось добре, то урбанізація, знаєте, – вона як запряжений кінь. Вставши в борозну, назад він не піде, його можна вести тільки вперед.

Місто рано чи пізно візьме своє.

Зазначу, що пишу це без всякої уїдливості, бо, прагнучи до свободи і мріючи про повагу до прав, люблю і білоруське село.

Його ми втратили назавжди.

2. Сутнісні причини ситуації, що склалася

У попередній частині, присвяченій занепаду села як справжній передумові "бунту трьох грацій", я вже свідчив, що ніхто в Білорусі нині не відчуває справжніх, глибинних факторів послідовності подій, які ми спостерігаємо від травня.

Чому все те, що раніше не вдавалося, почало спрацьовувати? Чому парк на Бангалор, який завжди був "собачим майданчиком" і місцем приниження традиційної опозиції, раптом зробився символом злютованості протестної більшості? Чому звичні арешти і залякування не призводять до охолодження і втрати енергії виступів?

Зараз я розповім вам про другий потужний фактор, на який владі доведеться зважати – байдуже, чи буде це нова переможна влада, чи все залишиться як є і країною будуть керувати ті, хто "зберіг стабільність", але програв.

Я виховувався у звичайній радянській школі в місті Мінську.

Досі пам'ятаю, як на одній з "лінійок" нам поставили промову В.Лєніна, і дітки хвилин п'ять нудилися під хрипле гавкання, яке неслося з диска. Як нас почесно приймали в піонери і один хлопчик від хвилювання зомлів.

Після уроків я повертався в типову "панельку", в якій готував уроки на завтра.

Старші борці кинули виклик більшовизму під час Перебудови. Вони об'єднувалися в БНФ, бо він був єдиною сильною альтернативою комунякам. Вони толокою ходили в Куропати, вони мріяли про незалежну Білорусь – і вони були єдиною ґенерацією, що відчула тут солодкий присмак перемоги.

Але опісля все дуже швидко понеслося рівно в ту ж саму дупу, з якої вони з такими зусиллями викараскалися самі і витягнули нас.

"Виконкоми", "КДБ", "ідеологи" на всіх підприємствах, "п'ятирічка", "плани по надоях", "лінійки" в школах – ось все це, оце все.

У світі є країни, що зберегли вірність червоній зірці. Взяти хоча б В'єтнам, що поєднує відданість Хо Ші Міну з цілком ринковою економікою.

Але ось у чому особливість: всі ці країни видобувають нафту або мають інші джерела власного добробуту.

Наші "виконкоми" і "ідеологи" існували на чужу ренту. Вони переробляли російську нафту, жирували на дешевому російському газі і були впевнені, що Москва підганятиме гроші на існування тематичного парку імені Лєніна завжди. Наші свята, наше телебачення, наші газети – ("Савецкая Беларусія") – все працювало на ностальгію. І все було добре до моменту, поки не зникла остання людина, яка на ту ностальгію була здатна.

Коли люди, які пам'ятають ковбасу по 2.20, зістарилися, почалося найцікавіше.

Нам почали прищеплювати штучну пам'ять про "хороший більшовизм": народилася генерація вертлявих "комсомольців", які, роз'їжджаючи на новеньких "бехах", часто конфіскованих у справжніх власників через "помилки" в митному оформленні, солов'ями заливалися про Мулявіна, вели "Слов'янські базари" й обіймалися на святах перемоги з нечисленними справжніми ветеранами.

Що цікаво, почали відроджуватися навіть "панельки" – химерне дитя совєтскості, все ті ж комбінати бетонних конструкцій підганяли тонни сірої огиди на нові будівництва, які обіцяли майбутнім щасливим власникам "елітне житло". І те житло з'являлося – задушливе, страшенне, ще довше, воно обсмоктувало краї проспектів, і на лавках під під'їздами почали засідати з пивасиком майбутні алкоголіки Васі, а поки успішні менеджери державних трестів.

Коли встала на диби моя генерація – а останнім об'єднаним виступом для нас був 2010-й, ми протистояли тому, що ще пам'ятали. Я не хотів, щоб мар'ї вановни ростили майбутніх читачів моїх книг, які не для них, не для мар'явановних та їхніх вихованців, були писані.

Ми програли тоді, в 2010-му.

Але "більшовизм" не переміг. Адже у тутешнього більшовизму зник головний фундамент "совєтскості": російська рента.

Тематичний парк лєнінізму втратив фінансування з Москви.

Саме був час поставити свій "бронепоїзд" на інші історичні рейки. Але замшілі ідеологи, в тому числі дуже молоді, вже не здатні були придумати нову Білорусь.

І отримали те, що було неминучим.

Суть нової хвилі в тому, що проти "більшовизму", проти "замкірідеологів", проти підручників, у яких немає місця для справжньої історії, проти масових арештів і затримань одноруких за аплодисменти, а німих – за вигуки "Хай живе Білорусь!" виступили люди, які навіть не пам'ятають ковбасу по 2.20.

Вони не знають білоруських дисидентів, не пам'ятають смороду пізнього БРСР, але вони встигли помандрувати і точно знають, що в радянському тематичному парку імені Лєніна жити їм не випадає. Навіть якщо ці "нові" не були в L.A. самі, вони хоча би грали в GTA 5 і уявляють, як має виглядати сучасне місто. Прокоп'єв для них – більш впізнаваний герой (адже він точно персонаж з GTA 5), ніж бадьористий комсомолець або ведучий пропагандистської програми в картатому піджачку.

Цей бунт міг бути відвернений, якби система зберігала ту якість, яка була відмітною в попереднє десятиліття. Якби вона була здатна адаптуватися і змінюватися.

І я дуже сподіваюся, що у вересні 2020-го почне будуватися нова держава, яка буде розмовляти зі своїми громадянами сучасною мовою і відповідати їхнім, громадян, очікуванням щодо місця Закону в суді, місця людини в суспільстві чи поваги до приватної власності.

Власне, мені навіть не дуже цікаво, хто саме цю державу очолить.