Кати і карателі

Я досвідчений глядач.

Мене дуже складно вразити.

Тим більше — пробити на сльозу.

Але коли я дивлюся те відео з-під Акрестіна, коли чую крики болю тих, кого там катують, а опісля відкриваю ролик, де капела державної філармонії співає "Могутній Боже" на знак протесту проти того, що чорні наробили в нашій країні, сльози мені палять очі.

Це неможливо терпіти, але дивитися, слухати і читати — треба. Як треба розмовляти з тими, хто вже відсидів. Кого без жодного суду протримали в камері, забитій людьми настільки, що вони там не могли навіть сидіти – місця не вистачало. Кому два дні не давали їжі. Кого не виводили навіть по малій нужді і розпоряджалися "робити під себе".

Я слухаю і дивлюся знову і знову.

Адже нині це – ми.

Та країна, яку ми любимо. Країна, де до недавнього всі прекрасно пам'ятали, хто такі карателі.

Я розумію, що ті, кого б'ють у тюрмах чи в районних управліннях МВС (а є достатньо свідчень, що катування відбуваються не тільки в слідчих ізоляторах і тюрмах, а й у відділках міліції), – не винуваті. Частина з них – на відміну від мене – просто випадкові люди. Які вийшли з тролейбуса не в той момент. І ось цих людей складають штабелями на підлогу, збивають на квасне ябко, записують з ними знущальні видосики про "каяття", користаючись тим, що відмовити вони не можуть.

І це відбувається не в нацистській Німеччині, не 75 років тому, а тут і зараз, в нашому з вами місті.

Волонтери розповідають, що ті, кого вночі випускали з острогів (адже вони настільки переповнені, що утримання там загрожує вже не тільки здоров'ю, а й життю!), бігли від них геть. Вони навіть не приймали заготовлену для них їжу і воду. Що перед звільненням їх показово били і залякували так, що люди вилітали за ворота не озираючись, немов втекли з Освенциму.

І я не можу собі уявити світ людей, які все це роблять. Я знаю, що їхні мізки надійно перепрошиті, що їхня картина дійсності не відповідає об'єктивному стану. Що вони сприймають всіх, хто вийшов (і всіх, хто навіть проходив поруч), проплаченими найманцями, які намагаються тут щось розхитати.

Але тут не про це мова.

Навіть якщо ми – вороги.

А ви – герої.

Хто вас навчив, що ворогів можна катувати?

Що так виглядає геройство?

З якої Біблії або Кодексу будівника комунізму ви цього навчилися?

Чи ви знаєте, що навіть у збройних конфліктах армія так не поводиться з військовополоненими? А коли окремі солдати або офіцери санкціонують катування, то їх за це потім показово – саме показово – карають, позбавляють звання і погонів?

Так що ви робите?

Західні дипломати почали говорити, що ситуація в Білорусі вимагає вже не просто санкцій, а й кримінального розслідування. Особливо, якщо факти смерті протестувальників підтвердяться.

То чи не думали ви про те, що ви, ваші дії з "полоненими" можуть стати однією зі сторінок цього розслідування? І що в разі, коли відповідати доведеться вашим командирам, ви – ті, хто не дає води та їжі, хто б'є, хто брутально лається, – станете розмінною монетою? Що саме вас, з прізвищем, місцем проживання, біографією і аккаунтом в "Однокласниках" здадуть, щоб зберегти себе?

І до того ж: яким би не був наказ, наприклад – із затриманими поводитися "жорстко", у вас завжди є "коридор старанності". І для того, щоб потім не горіти в пеклі – в яке ви напевно ж не вірите, – достатньо просто не бути явними садистами?

Коли армія однієї країни здійснює напад на іншу країну і захоплює полонених – це називається "війна". Чи "окупація". Як назвати ситуацію, коли та ж сама армія або "охоронці закону" захоплюють своїх?

Сусідів по під'їзду?

Співгромадян?

Коли б'ють і ображають їх виключно за іншу позицію?

Це все – за межами вже не тільки закону і етики, але людяності.

Чим би не закінчився серпень 2020-го року, ці крики болю через стіни залишаться з вами назавжди.