Загалом тих останніх опришків, які діяли в міжвоєнний період, було чимало. Майже всіх їх оспівано в народі баладами і піснями, бо опришки, як і пірати, здобули привабливо-романтичний ореол.
Не відстали й письменники, Довбуш став героєм багатьох авторів, не лише українських, а й польських. Про Ілька Липея написав роман Василь Ґренджа-Донський, про Миколу Шугая писали чех Іван Ольбрахт і українець Олександр Гаврош. Їх навіть прозвали українськими Робін Гудами і, звісно ж, останніми опришками. Однак тодішня влада називала їх грабіжниками і бандитами.
Але окрім них були й інші, скромніші. Наприклад, Микола Тарабас, загін якого діяв у 1930-х в снятинському й косівському повітах. То був дуже хитрий опришок, який тривалий час залишився невловимим. Аж поки його не видав інший опришок Іван Корнеюк. За свої послуги він отримав аж 20 золотих.
Корнеюк звабив Тарабаса на грабунок, де мала бути облаштована поліційна засідка. Опівночі до вибраного для грабунку будинку прийшло троє грабіжників з обличчями, вимащеними сажею, в руках тримали ліхтарики і гвинтівки.
Під час перестрілки Тарабаса було поранено, інший грабіжник, почувши постріли, кинувся тікати. Його наздогнала куля. Яке ж було здивування поліції, коли з'ясувалося, що то Корнеюк.
Постовий Качмарчик біля трупа Корнеюка
Ватажок Микола Тарабас отримав 8 років в'язниці, його брат Василь – 5, інші по два роки або були виправдані. Незважаючи на те, що грабіжники робили напади здебільшого на євреїв, адвокатами їхніми були саме євреї. Сталося це у 1933 році, а вже наступного року Йозеф Рот видає повість «Тарабас, гість на цій землі», де використав окремі мотиви з біографії опришка.
Тарабас ніколи не був оспіваний баладами і легендами, на відміну від Андрія Чайковського. Ще в 1970-му, коли нас після першого курсу послали на будівництво школи в село Вовчківці на Снятинщині, я чув легенди про Чайковського. Дуже цікавим був майстер, що клав грубки, він мені оповідав навіть легенди про Бандеру, як того врятували з в’язниці, сховавши під в’язанками хмизу. Він також знав Чайковського особисто і наспівав мені про нього пісню.
У 1960-х легенди про Чайковського записав Степан Пушик, всі вони були свого часу опубліковані. За тими легендами, які чув я і які є в записах, Чайковський був новим Довбушем, брав у багатих і роздавав бідним. Але найбільше народ любив оповідати про те, як він водив за носа поліцію, пишучи їм листи. В тих листах сповіщав, що буде на поліційному постерунку такого дня і в такій годині. Вся поліція на ногах. Але Чайковський не з'явився. Наступного дня отримують від нього листа, де він дивується, що його не впізнали, а він таки приходив, перебраний за маляра, віз тачку, а в тачці було відро з вапном, і сам він був обтрасканий вапном.
Комендант хапається за голову, бо справді такий у них був.
Іншого разу під час облави він пересидів на постерунку на стриху, а потім залишив записку з подякою, що його переховали.
Чайковський любив часто перевдягатися, а що був вродливий, то навіть перевдягався за жінок. Так під час облави він в образі жінки торгував у Станіславові курами, але правив таку ціну, що ніхто не купив. Коли ж підійшов до нього комендант поліції, він йому запівдарма продав курку. Вдома пані комендатова знайшла під крилом в курки записку від Чайковського.
Невідомо, чи насправді він робив такі ґеци, але листи писав. На них і погорів.
«Народ з любов'ю ставився до Чайковського», – читаємо в записах С. Пушика, а Роман Федорів у книзі «Плуг у борозні» писав, що навіть провідав могилу «новітнього опришка», який мстився за народні біди.
В книзі «Співанки-хроніки» (1972), де вміщено пісню про Чайковського, пишеться, що він «виступав проти польсько-шляхетської влади. Разом зі своїм загоном забирав у багачів гроші, роздавав бідним, як Кармалюк».
Легенди мають свої приваби, але віри їм нема. Чайковський не був ані Робін Гудом, ані народним месником.
Андрій Чайковський, "опришок"
Народився 7 липня 1897 р. в Серафинцях на Городенківщині. І що цікаво – володів кількома мовами, закінчив вісім гімназійних класів у Городенці, де вписався до конспіративного учнівського гуртка, який готувався до збройного виступу проти поляків. У збірнику «Городенківщина» стверджується навіть, що він закінчив факультет філософії.
Він був середнього зросту (160 см), мав худорляве смагляве обличчя, чорне волосся, зачесане догори. Під час війни служив підхорунжим в австрійському війську та в УГА. В листопаді 1918 працював у громадській канцелярії в рідному селі. Після поразки українського повстання якийсь час перебував у польській армії, але військова кар’єра йому не сподобалася, і він дезертирував. Його упіймали і засудили на 6 років в’язниці за дезертирство, шпигунство і... фальшування монет.
В’язниця для Чайковського стала школою життя, бо саме після неї почав свою бурхливу діяльність. Від моменту його появи в новій ролі спокійне життя городенківського повіту припинилося. Вістки про численні грабунки й напади котилися від села до села. Не було жодним секретом, хто стоїть за ними, бо Чайковський любив славу, і першими словами його нападу були «Я – Чайковський!». Однак упіймати його не вдавалося.
3 вересня 1931 року надійшла до Львова звістка про зухвале пограбування адвоката Гефтеля в Городенці. Клієнт, що прийшов по юридичну пораду до пана меценаса, виявився грабіжником. Він під загрозою револьвера забрав у адвоката 90 доларів і 400 золотих. Однак його вдалося впіймати. Грабіжник назвався Андрієм Чайковським. Але не був ним.
Базою для опришка було його родинне село Серафинці на Городенківщині. Тут жила мати Юстина Чайковськa і коханка Василина Петращукова. В материній хаті він облаштував дуже хитрий схрон в печі. Схрон замаскований був так вдало, що викрито його щойно після смерті ватажка. Там таки в печі Чайковський зберігав зброю, а ховався всередині, піднявши металевий блят. Тому всі обшуки, які відбулися у нього в хаті, не принесли жодного результату, хоча поліція мала докладну звістку, що Чайковський перебуває в Серафинцях.
В липні 1931 року поліція дістала звістку, що Чайковський в селі Стецева. 15 липня його схопили і закутого в кайданки відправили до в’язниці в Городенці. Але вже третього дня після арешту він утік. Йому вдалося переконати двох осіб, обіцявши, що коли поможуть йому втекти, прийме їх до свого загону, в шерегах якого здобудуть великі маєтки. Тими двома особами були поліцейський Кліма і в’язничний кат Пікєль. Їх так захопила ця пропозиція, що вже наступного дня після неї помогли Чайковському втекти, щоб опісля пристати до його банди.
Діяльність новоспечених опришків закінчилася дуже швидко, бо вже 15 жовтня 1931 року під час нападу на дім ресторатора Спільберґа в Городенці попали вони в руки поліції. Обох їх засудили на кару смерті, яку замінили на пожиттєве.
Власне під час цього нападу загін Чайковського зазнав значних втрат, і він перекинув свою діяльність на заліщицький повіт в околиці Устечка і Товстого.
Усі члени загону мали псевда і повинні були шукати об’єкти нападів. Після кожного грабунку ватаг залишав загін, роздавши перед тим накази, і називав криївку, в якій знайдуть картку з подальшими вказівками і місцем зустрічі. А сам зникав. При зустрічах обов’язковими були гасло і відповідь, які ватаг часто міняв.
Коли планував грабунок, наголошував, щоб ніхто не важився ні в кого з господарів стріляти, хіба що на пострах. Мовляв, ми не вбивці, а грабунки – вимушена конечність. Грабунки робили зазвичай уночі через підкоп залізним ломом до приміщень, де не було людей – звідти тягли одяг, харчі. Коли ж не знаходили там нічого вартісного, то вривалися до покоїв, де спали господарі, і вимагали гроші.
На місце нападу Чайковський сам приносив зброю – карабін з багнетом і кілька пістолетів. Зазвичай нападників було троє. Під час нападів намагався вести себе ґречно, навіть залишав пограбованим частину коштів, пояснюючи, що ці гроші потрібні йому для бідних, яким він їх роздає. Але у разі опору не стримувався й перед убивством.
Одного дня з ним сталася дивовижна метаморфоза, про яку чомусь не писали за совєтського часу. Хоча можна було перетворити Чайковського на червоного комісара.
Він з'явився у Тишківцях на Городенківщині в новому образі. Вбраний у чорну сорочку, оперезану шкіряним офіцерським ременем, перекинутим навскіс через плече і груди, в чорні штани і гетри. На голові – кашкет із п’ятикутною зіркою. На плечі на пасі карабін з багнетом, через плечі звисав футляр, в якому був схований нотатник зі списком членів загону (біля 100!) та докладний реєстр нападів і шкатулочка з матрицями та формами для виливання фальшивих монет. Ще одне його гобі.
В такій уніформі він почав вербувати селян до «Червоної Січі», називаючи себе «більшовицьким комендантом» під псевдом Грім. Причому переконував, що отримує з СССР тисячі долярів. Своїм прихильникам обіцяв добути документи для виїзду в Союз.
Вся ця забава в «ЧС» з політичним забарвленням потрібна була лише для того, щоб замаскувати грабіжницьку діяльність і полегшити вербування нових членів.
У статусі, писаному рукою самого Чайковського, він декларував «ЧС» як організацію, що солідаризується з комуністично-більшовицькою ідеєю, підлягаючи владі Совєтського Союзу. Більше того – вона буцім має бути керована вибраним на один рік головою і 2 членами. Що було фікцією.
Сферою діяльності «ЧС», згідно зі статутом, були капіталістичні Польща і Румунія, а в подальшому розвитку весь капіталістичний світ. Метою «ЧС» є «знищення непримиренних ворогів більшовицько-комуністичної ідеї, як матеріальне, так і фізичне». Ресурси на утримання «ЧС» мають черпатися з «конфіскації їхнього маєтку».
Таким чином за кожним черговим грабунком стояв девіз «високої ідейності». Чайковський навіть намагався налагодити контакт зі совєтами і вислав в кінці жовтня 1932 р. до військового комісара Кам'янця-Подільського «делегата "ЧС"» Побігуна, інформуючи про свою діяльність на славу комунізму. Однак Побігун Збруч не перейшов. Опісля Чайковський вислав іншого делегата Стефаніва з листом до совєтського консула у Львові, якому теж доповідав про існування «ЧС» і просив матеріальної допомоги. Та чомусь делегат до Львова так і не поїхав.
Перший напад новоявленої організації відбувся у травні 1932-го на отця Петра Хом’яка в Устечку на Заліщині. Розбійники ввірвалися до плебанії через вікно і стали вимагати гроші. Але отець не розгубився і вистрілив з гвинтівки. Нападники втекли, а за помсту підпалили скирту збіжжя і стодолу з шопою.
Наступний напад відбувся 2 вересня в Дрогичівці на Івана Тимчасюка, який недавно повернувся з Канади. Розколупавши діру в стіні, дісталися всередину і витягнули звідти скриню, в якій було 440 доларів, золотий годинник, одяг і т.д.
Ще через тиждень пограбували отця Лазаря Боднарука в Латачу.
Як бачимо, всі потерпілі – українці. І де тут боротьба з експлуататорами?
Хоча, правда, пограбували вони й кількох євреїв.
Чайковський був далеко не справедливим, а доволі жорстоким. Коли його близький товариш Дмитро Бучовський вирішив одійти від банди, ватаг наказав йому тікати до СССР. Той не послухав. Чайковський вирішив усунути неслухняного товариша, побоюючись, що той надто багато знає про його подвиги, – і, виманивши його з дому, зненацька пронизав багнетом серце. Тіло Бучовського розбійники занесли на цвинтар в Дрогичівці й закопали в могилі дворічної дитини.
Мирослава Козанкевич на еміграції описала зустріч з опришком, «про якого розписувалася вся преса», і про якого йшла легенда як про «бандита-джентельмена», який після грабунку чоловіків цілував по руках жінок:
«Я мала прикру "приємність" пізнати цього пана особисто.
Одного вечора (1933) прийшла я до панів Кассіянів, і коли ми з їхніми дітьми Романом і Оксаною в покою наставляли радіо, раптом побачили в дверях чоловіка з наставленим проти нас багнетом. Він закликав всіх іти до кухні. В кухні були вже згуртовані в одному куті всі присутні тоді в хаті, а напроти них клячав на одному коліні (щоб не було видно з вікна) інший молодий хлопець також з карабіном. Чайковський (а був це він, як потім сам представився), йдучи за нами, пікою стягнув з ліжка накривало, подав мені і казав закрити вікно, а потім сісти до гурту. Він став коло д-ра Кассіяна і каже: "Я – Чайковський, але не збираю для себе, а на комуністичну роботу". Він обшукав кишені д-ра Кассіяна, забрав, що там було, і наказав йти зі собою до покою. Що там говорив, не знаю, але після його відходу (годину пізніше) в кімнаті виглядало немов після пацифікації. При відході сказав не виходити з хати через пів години, бо вона обставлена і він дав наказ стріляти. Пізніше ми дізналися, що він стрінув хлопців, які йшли на забаву, і давав їм гроші, кажучи: "маєте, я забрав їх тепер у Кассіяна".
На другий день я стала "геройкою", бо бачила живого Чайковського. Люди не давали перейти дороги, випитуючись про все».
До найвідомішого вбивства належить напад на заможного господаря Василя Старківа в селі Олеєво-Корнів. Чвірко грабіжників проникли в покої, де нікого не було, але, нічого не знайшовши, увірвалися до покою господаря. Розбудили його і стали вимагати грошей. Той встав з ліжка і рушив до куфра. Але помітивши, що один з грабіжників, Курчак, який стояв за ним, ловить ґави, спритним рухом вирвав йому з рук карабіна. Тут Чайковський вихопив пістолет і п’ятьма пострілами в потилицю поклав селянина трупом. Після цього бандити втекли, не взявши нічого.
Це вбивство поставило на ноги всю поліцію Городенківщини. Дуже швидко з'ясували, що за цим стоїть Чайковський.
22 липня 1933 на постерунок в Городенці з'явилася селянка Василина Буняк з Тишковець, яка повідомила, що виявила у своїй шопі Чайковського і Курчака, які, побачивши її, відразу втекли в поле. Маючи прізвище Курчака, поліція схопила його, а від нього дізналася прізвища решти нападників на Старківа і теж їх арештувала.
Листи, про які згадано в легендах, що їх полюбляв писати Чайковський, врешті зіграли з ним погану штуку. В жовтні 1933 року повернувся він у Серафинці і, бажаючи відвернути увагу поліцейських, послав на постерунок сестру з листом, в якому було вказано місце зустрічі банди. Це його й згубило. Поліція хутко зорієнтувалася, що це зроблено лише для того, щоб відтягнути поліцію з села. А отже, опришок в селі. Тому, щоб не сполохати Чайковського, поліція вдала, що робить засідку на вказаному місці. 25 жовтня 1933 року до хати матері Чайковського наблизилося двоє поліцейських. Один з них, Янков'як, тихенько відчинив двері й застав опришка, який сидів за столом і читав газету. На вигук «Поліція! Руки догори!» Чайковський зірвався з місця, вхопив валок, яким розкачують тісто, і кинувся до поліцейського. Водночас мати вхопила сокиру. Янков'як змушений був їх застрелити, хоча мав наказ взяти розбійника живим.
Спіймані бандити Чайковського
Так загинув засновник і керівник «Червоної Січі» Андрій Чайковський-Грім, про якого в народі співали:.
Ой червоно сонце сходить, червоно заходить,
А Чайковський за собою сорок хлопців водить.
Сорок, сорок, як одного. Що кому до того?
Завів він їх у лісочок, здибав дорожного.
«Ти, дорожний, гроші маєш, вирахуй на руку».
Злото, гроші відбирає, його наганяє.
«Я нікого ще не убив, бо сам душу маю,
Я в багатих відбираю, бідних награждаю».
Прийшов він раз додомочку, мати ся враділа
Та послідню вечероньку на стіл положила:
«Ой сину мій одинокий, ти світами блудиш,
Відай же ти, мій синочку, за мене забудеш».
Ой убили Чайковського за столом, за столом,
Та й потекла кров червона вишитим рукавом.
«Не жаль мені рукавчика, що-м повишивала,
Лиш жаль мені за синочком, що-м одного мала».
У неділю дуже рано дзвони задзвонили,
Пішла чутка по всім селі: Чайковського вбили.
Чайковський безперечно був наділений неабиякою спритністю й інтелігенцією. Заарештовані члени банди характеризували його як людину, що має велику силу і відвагу. Так виглядає, що Грім володів незвичайним даром переконання, а про його відвагу свідчить те, що хоч і вистежувала його поліція, він міг вільно гуляти собі по селі.
Грабуючи заможних селян, намагався наслідувати легендарного Довбуша, який теж не був аж таким поборником справедливості, як його оспівано в легендах. Час від часу Чайковський дарував селянам якісь дрібниці з награбованого, чим здобував собі їхню симпатію, щоби взамін за ці дари інформували його про пересування поліцейських патрулів і полегшували переховування та втечу. Він скористався з того, що на терені Покуття нуртувало серед селян два політичні струмені: український радикалізм і комунізм. Зрадикалізовані селяни бачили в ньому бойовика за суспільну рівність і майбутнього вождя українського народу, селяни лівих поглядів – організатора «Червоної Січі», «більшовицького комісара Грома» і «нашого Андрійка».
19.08.2020