Здається, лише в Україні і Білорусі мова називається “мова”. Не язик, не шпрахе і не ленгвідж – мова. Вона, жіночого роду. Тут є якийсь глибинний сенс. І ступінь русифікації в пострадянських країнах найвищий у наших двох державах. Тому що народи слов’янські мовно близькі (в радянські часи до слов’янських мов записували й молдовську, щоб не віддавати відірвати Молдову від Румунії), та іще з багатьох інших причин: потужна міграція з Росії та російськомовних громадян з інших республік СРСР, економічні та соціальні чинники, зокрема урбанізація.
В долукашенківську епоху (1991-1994) білорусизація потроху ішла, зростали наклади книжок, відкривалися курси білоруської мови. Та після референдуму у травні 1995-го (за неповний рік при владі Лукашенка!) було змінено біло-червоно-білий прапор на радянський червоно-зелений і російській мові надано статус державної нарівні з білоруською. А оскільки мови стали рівними, то зрозуміло, що можна знати лише одну із них. Яку? Звісно ж – російську. Проте сьогодні не можна все ж не відзначити наявний у останні роки ухил президента і керівництва РБ в бік національно-патріотичних сил із певними реверансами: спортсменів – членів збірної Білорусі переодягли в білі костюми з червоними смугами, в республіці безперешкодно діють мовні курси, зокрема “Мова нанова”, що у своїй назві декларують повернення до “матчынай мовы”, а в столиці є негласне розпорядження щодо шильд, вітрин і вивісок у центрі міста, щоб надалі написи робилися виключно білоруською. Та все ж ступінь русифікації високий.
Білоруси за внутрішнім своїм національним темпераментом стриманіші, повільніші за українців – і рішення вони також приймають повільно. У тім числі й рішення повернутися до рідної мови. Хоча білоруська російська – це ще та російська! Одного Аляксандра Ригоравіча послухати. Їхнє виразне “шч”, замість “щ” єдиним звуком, добре чутне у слові “таварышчі”, яке президент все ще любить уживати. Якось він у черговий раз на камери пообіцяв боротися із якимось суспільним недоліком і вжив слово “жэстачайшэ”. Після того у Білорусі на ТБ була гарна акція на захист мови: “Моє перше білоруське слово”. Люди згадували питомі білоруські слова і вказувалось ім’я респондента: Святлана, 26 г. – “мятлушка” (метелик-нетля), Рыгор, 38 г. – “навальніца” (гроза). Хтось із дотепників пожартував – Аляксандр, 55 г. – “жэстачайшэ”.
При цьому білоруси мають своє офіційне латинічне письмо. Існують навіть видання білоруською латинкою.
Насправді у феномені русифікації Білорусі вражає – і з власних спостережень, і з медій – високий ступінь байдужості (і часом навіть ворожості) до рідної мови. В Україні теж можливі подібні прецеденти, але... В Україні навіть східняк-шахтар-сєпар, попри нелюбов до мови, все ж спробує вслухатися і бодай щось зрозуміти, подолавши неприязнь. І тільки у Мінську одного разу мені в готелі трапилося наштовхнутися на стіну. Я знаю білоруську в достатньому обсязі, аби спілкуватися. (Хоча Хадановіч і стверджує, що Ірванець переходить на мову “вэльмі падобную да беларускай”, але це він від заздрощів.) Тобто білоруською я говорю вільно і зв’язно, простими непоширеними, часто безсполучниковими реченнями. З чимось таким простим я й звернувся до дівчини на рецепції у мінському готелі:
– А які у мяне нумар?
– Говоріте со мной по-русскі, пожалуста, я нє понімаю бєлорусскій язик! – Дівчина дивилась на мене практично без емоцій. Так, ніби сказала якусь цитату зі службової інструкції. Мене це зачепило, і я, як завжди, почав зі стьобу:
– Ой, а ви навєрна із Расії нєдавно прієхалі? А откудова, с Вологди, алі с Костроми?
Моя шпилька теж ніяк не подіяла. Дівчина спокійно вимовила:
– Нєт, я мінчанка, я здєсь роділась.
В ту мить я подумав, що це якось дуже не по-людськи, примітивно, рептильно – жити у країні, де бодай з радіо й телебачення інколи лунає ця мова, де трапляються написи нею, якісь тексти, і все ж замуруватися в примітивній своїй “російськості”. Ставитись максимально байдужо.
Безперечно, в Україні ми маємо і подібні випадки, і випадки трагічніші й жорстокіші – як випадок Артема Мірошниченка. Та все ж аж такої глибокої “зарусифікованості” мені особисто в Україні не траплялося.
В Білорусі сучасній є своя прецікава сучасна література. Зв’язки наші аж надміру тісні. Андрея Хадановіча, вже згаданого вище, мені якось вдалося підловити на цікавому питанні. “Оскільки Україна більша за населенням, то в тебе, згідно з цією пропорцією, має бути уп’ятеро більше шанувальниць в Україні, ніж у Білорусі?” – запитав я його за лаштунками зали, повної молоді, яка ще плескала після його виступу, десь у Львові чи в Тернополі. Андрей якось дотепно віджартувався. Насправді ж його перша книжка – “Листи з-під ковдри” – вийшла в Україні, за кілька місяців до виходу білоруської, рідномовної версії. А, наприклад, збірка прози Уладзіміра Арлова “Реквієм для бензопилки” в моєму перекладі 2005 року виходила накладом 4000 примірників. У Білорусі Арлов нечасто має подібні наклади. Окрім згаданих Арлова з Хадановічем, до України наїздять і поети Віталь Рижков, Вальжина Морт, прозаїк і філософ Ігар Бабков. А поет і прозаїк Сяржук Прилуцький-Пістончик взагалі прийняв українське громадянство і одружився з чорнявою красунею, теж прилуцькою.
Хадановіч кепкує з моєї білоруської, бо вона в мене добра. Але в Білорусі є з ким поговорити й українською. Доброю українською говорить прозаїк Вінцесь Мудров з Новополоцька. Він взагалі вдатний до мов, вивчив шхиперійську (албанську), а українську підучив, коли лікував свої внутрішні органи у Трускавці. Добре говорить українською Лявон Борщевський, це відомий білоруський перекладач, володіє понад десятком мов. Але Лявон говорить більш літературною українською, радіо-телевізійною. Гарно говорить українською редактор газети “Наша Ніва” Андрей Динько, трохи говорить Наталка Бабіна – вони з Берестейщини, з українських сіл. Взаємопроникнення наших мов відбувається повільно, проте постійно.
Але русифікація проявляється часом зовсім несподівано, як у 2015-му. Присуджуючи Світлані Алєксієвич Нобелівську премію з літератури, Шведська Академія надсилала світові чіткий і зрозумілий гуманістичний меседж: нагороджується російськомовна письменниця відверто антиімперського, антипутінського світогляду і, відповідно, творчості. Проте юнак із білоруського райцентру, який щойно вперше заримував щось рідною мовою, з його невеликим життєвим досвідом, отримує інший меседж: полиши ти свою Беларушчыну і пиши російською, бо за білоруськомовні твори Нобеля не дають. Принаймні так це бачиться з позиції пробілоруської. Бо робиться зрозуміло, що наступного Нобеля Білорусь отримає так десь... дуже не скоро. Білоруськомовна білоруська література (даруйте за тавтологію), вона що, виявилась не настільки цікавою для світлих умів зі Стокгольма? Тим часом у самій Білорусі твори Алєксієвич у перекладах білоруською набирають наклади аж 500 примірників. Чи не замало на понад дев’ятимільйонну державу?
В останні тижні в Білорусі – сплеск національної свідомості. Звісно ж, це пов’язано із президентськими виборами. Біло-червоно-білі прапори з’являлися на мітингах Світлани Ціхановської, і білоруська мова там почала лунати не тільки в натовпі, а й у мікрофони.
У вирішенні питання – наскільки Білорусь прийняла свою “російськість” – важливу роль відіграють і вчорашні вибори. Важко сказати, як розгортатиметься ситуація в Білорусі надалі, але, як написав мій друг Севярин Квятковський у себе на FB – “суспільство і країна вже не будуть такими, як раніше”. Крига має скреснути. Мова має лунати.
Мова павінна гучаць!
10.08.2020