Останні свідки

Артуро Перес-Реверте

Мені телефонує друг, ми розмовляємо, і він каже, що померла його мати. Вона не була, розповідає він, ані дуже стара, ні надто молода – у тому віці, коли життя вже поміщає нас на пруг можливого і ймовірного. Ми трохи про це поговорили, і, повісивши слухавку, я замислився над тим, що лише кілька днів тому інший близький друг, з яким я знайомий ще зі школи, говорив мені про те саме: у нього також недавно померла мати; у цьому випадку то була сторічна старушка. Згадую зараз ці розмови і думаю про свою, яка має 96 років і вже певний час згасає, наче втомлена пташка – повільно і сумирно. Вона живе далеко від мене, в іншому місті, добре доглянута моїми сестрами. Її дитинство було скаламучене постійними переїздами і війною, та потім вона знайшла кохання, мир і щастя, і гадаю, прожила щасливе життя, якому можна позаздрити. Припускаю, що вона невдовзі помре своєю смертю: цей прекрасний вираз “своєю смертю”, який ми викинули зі свого лексикону, бо усе зростаюча дурість, в якій ми живемо, вперто намагається заперечувати будь-яку природність такого логічного, простого і неминучого факту, яким є смерть.

Недавно я їздив провідати свою матір і пересвідчився, що життя великодушне з нею до кінця. Вона згасає поволі і безболісно, а її пам'ять також дрімає у пелені останнього сновиддя. Вона не впізнала шістдесятирічного чоловіка із сивою бородою, який, сидячи поруч, стискав її руку. Вона уважно дивилася на нього і мило посміхалася, слухаючи, що він каже. Іноді, почувши якесь ім'я, місце, згадку, слово “мама”, вона трохи ширше розплющувала очі і кивала – наче лезо мого минулого проникало у рештки її пам'яті. Тяжко синові, коли мати його не впізнає, і про це я говорив зі своїм другом дитинства, коли телефонував йому на днях. Коли батьки забувають або вмирають, разом з ними стирається частина нас; включно із ситуаціями, сценами, моментами, про які ми, можливо, не знаємо. Батько, а особливо мати, володіють спогадами, які є тільки у них, – це наче фотоальбом, який вони зберігають на твердому диску, який їм стирає смерть: ми у колисці, наші перші слова, кроки, страхи і кошмари; наші перші ілюзії або розчарування. Вони були єдиними свідками тих аспектів нашого життя, про які, можливо, ніколи нам не розповідали. Вони їх зберігали у своїй пам'яті – єдиному можливому місці; і коли вони вмирають, то забирають їх із собою, гублячись у небутті. Коли вони вмирають, починаємо вмирати ми; поволі зникати зі світу, в якому жили, – немов стара світлина, яка втрачає обриси. Бути більшим, ніж ми є і колись не будемо, і бути меншим, ніж ми колись були.

Зазвичай ми цього не усвідомлюємо. Проте щомиті довкола нас, у нашій власній родині, зникають свідки нашого світу, власного; а також тих світів, яких ми не пізнали, але свідками яких вони були. Пів сторіччя, сторіччя життя зникає, забираючи з собою попереднє століття, пам’ять батьків і дідів, яка, врешті-решт, також є нашою спадщиною і нашою пам'яттю. Дозволити їм піти, не добувши від них інформацію, – це як спорожнити горище, не дослідивши предметів – не завжди старих і непотрібних, – які у ньому нагромаджуються. Йдеться не про сентиментальний чи романтичний жест, а про дещо практичне; навіть необхідне. Дозволити, аби останні свідки тихо згасли, дати їм назавжди змовкнути, перед тим не видобувши з них увесь можливий матеріал, аби їхні спогади про світ загалом – і про нас самих зокрема – збереглися і якимось чином залишилися, означає дати померти також тому, що нас пояснює, що нас описує. Що нас зробило і привело сюди. І особливо в такий непевний час, як наш, є небезпечніше, ніж будь-коли, примирятися з такого різновиду сирітством. Дозволити, аби близька нам людина пішла, не передавши нам скарби своєї пам'яті, означає бути сиротами подвійно. Втратити її разом з добрячою частиною нас самих. Лишитися дезорієнтованішими і самотнішими.

Спробуйте, бо воно того варте. Або я так думаю. Зараз, коли це ще можливо, сядьте біля них і змусьте говорити, якщо вони можуть. Задійте розум, чи, якщо треба, хитрість, аби внук, підліток, юнка, яких, здається, нічого не обходить, зацікавилися цією родинною пам'яттю, яка скоро розвіється як дим. Бо одного дня, я цього певен, вони будуть раді, що слухали. Що дізнались, звідки вони взялася і хто їх уможливив. Знають, що свідки їхньої пам'яті не проминули безслідно цю дивну, сумну, прекрасну, небезпечну, чарівну місцину, яку ми називаємо життям.