Композиція його фото вподібнюється архаїчному танкові, а кольори перетворюються в знаки-символи. Побутовість та буденність стають архетипними. Момент вирішує все.
Знимки Володимира Полиняка публікуються у Фейсбук-спільноті «Українська вулична фотографія», ставали світлинами місяця за версією проєкту спільноти й Reporters.
Про сакральне та побутове, місцеве та екзотичне, важливість миті й тяглість подій — у розмові з фотографом.
— Ти почав робити стрітфотографію після воркшопу Тараса Бичка. Що зачепило у цьому виді фотографії?
— Свобода та можливість маневрувати, знімати будь-де та в будь-який час. Мені імпонує, що я не залежу від фотостудій чи моделей, що непотрібно нічого вигадувати та домовлятись про зйомку. Є тільки камера, вулиця і я. Стрітфотографія дуже чесна і постановка тут апріорі не вітається, тому фотографу треба тільки навчитись зібрати в одному кадрі все найцікавіше. Цінний той знімок, в якому є унікальність та неповторність, створені композицією, сюжетом, грою світла та тіней, кольорів чи відтінків.
До воркшопу я знимкував усе поспіль і практично не аналізував свої роботи, тому для правильного розуміння ідеї вуличної фотографії почав шукати інформацію. Тарас показав мені шлях і дав відповіді на багато запитань, за що я йому вдячний.
Стрітфотографія для мене, як французька кухня. Ти можеш знайти покрокову інструкцію та багато рецептів, але для досягнення довершеного смаку повинен, перш за все, навчатись в живих майстрів, багато та часто готувати, знайти підхід до всіх інгредієнтів. І тільки коли освоїв цю вишукану кухню — час фантазувати та придумувати свої рецепти.
— Більшість творів знимкуєш у Тернополі, тому тернопільці — ключові герої. Проте фотографуєш також у інших місцях і країнах. Як вважаєш, місце зйомки впливає на фото?
— Місце зйомки для мене не принципове — знимкую там, де я є, а камера завжди зі мною.
Для вуличного фотографа подорожувати своєю країною та за кордоном важливо, бо це додаткове джерело натхнення. Це шанс розпалити жагу творчості новими яскравими кольорами, іншим світлом та обличчями. Якщо немає грошей для поїздки за кордон — вирушай в сусідні Бережани чи Кременець, там будеш частково почуватися туристом, а це додає неабиякої сміливості під час зйомки (перевірено на собі). Дуже цінується, коли фотографу вдається передати особливості локації.
— Про особливості та особливі локації. У Тернополі є впізнавані місця з яскравим колоритом, як ось блошиний ринок. А, з іншого боку, такі ринки є скрізь — це універсальний досвід. Тож фотографія і узагальнює, і конкретизує…
— Візьмімо до прикладу тернопільський став — найбільш упізнаване місце, де відбувається найбільше цікавого та дивного. Тут фестивалі, концерти, марафони, пароплав «Парій», катамарани, рибалки, фонтани з ілюмінацією, люди з собаками, велосипедисти, пивзавод «Опілля», спортивні майданчики, молодь на зелених пагорбах, ліс у парку Загребелля, Дальній пляж, канал річки Серет.
Хочу закарбувати миті життя довкола водойми, — щоби тернополяни побачили не тільки заходи сонця чи качечок, а й ту побутову реальність, на яку часто не звертають уваги.
— Те, що мешкаєш тут тривалий час, це плюс чи мінус? Не бракує екзотичного?
— Тернопіль — мій дім, тут моя сім’я. Він класний, бо тут багато парків, цікавих вулиць та небагато туристів. Правда, з людьми іноді буває складно і так, мабуть, в усіх куточках України. Вірю, що чим більше знімати тернополян на вулицях, тим спокійніше вони реагуватимуть і менше звертатимуть увагу на людину з камерою.
Я ще не повністю відкрив Тернопіль для себе і це справді кайф, коли там, де проходив уже сотні разів, помічаєш абсолютно новий ракурс і знимкуєш красивий кадр (так бувало в парку Національного відродження біля літньої сцени). Фотографувати в Тернополі для мене — як піти на концерт і слухати пісню, яку сам же й написав, але вона тобі дуже подобається.
Тут я завжди намгаюсь бути частиною моментів та явищ, які ловлю, проте розумію, що слід залишатись досить відстороненим, аби бачити їх об’єктивно.
Екзотику кожен розуміє по-своєму. Комусь, скажімо. із Сполучених Штатів Америки, у моїх фотографіях із центрального ринку Тернополя екзотики не менше, ніж у світлинах, знятих на одному з островів Таїланду.
— У місті мало хто займається стрітфотографією. Я можу назвати тільки Сергія Гуменюка, котрий зараз у Києві, Степана Ганджу, Сергія Гіса, але він більше тяжіє до репортажу. Ця майже відсутність стрітового середовища впливає на тебе?
— Впливає, адже чим ширше ком’юніті зі спільними інтересами, тим більше живої комунікації. Важливо показувати свої роботи, чути критику та поради, обмінюватись фотокнигами та розвивати місто спільними зусиллями.
Перелічені люди мене завжди надихали, бо знимкувати почали набагато раніше, Степана взагалі вважаю гуру аналогової фотографії в нашому місті.
— Фотограф Анре Кертес казав: «Не думай — дивись». Як змінився твій погляд на повсякденність після заняття фотографією?
— Практично не змінився, але став помічати більше деталей та цікавих явищ.
— Що для тебе цікаве явище?
– Те, що примушує натиснути кнопку спуску. Це може бути щось дике, що не піддається логіці, або навпаки щось дуже миле та зворушливе. Одного разу з дружиною повертались з Теребовлі в Тернопіль і заїхали в Кровинку, — там відбувався фестиваль села. На пасовиську при дорозі, де відбувалося головне дійство, випасалось багато гусей, частина пішли в річку. Тоді помітив, що білі пам’ятники вдалині та птахи у воді створили майже магічну картину.
— А чи змінилось твоє сприйняття міста?
— Я став більше тернополянином, адже родом із Львівщини. Відкрив для себе нові куточки міста та відчув історію завдяки архітектурі, старовинним вуличкам та провулкам, харизмі та розповідям старожилів. Для мене не було б проблемою працювати таксистом, адже кожна вулиця та будинок мені знайомі.
Я почав краще розуміти наших людей — їхні звички, манери та стиль життя. Спостерігаючи за містянами, я зрозумів, що вони обожнюють різноманітні фестивалі на свіжому повітрі, відвідують локальні ярмарки та віддають велику частину життя релігії. Тернополянам важливо красиво вдягнутись та поїхати зі свого спального району в центр міста, аби випити кави чи посидіти в ресторані, а після – пройтись біля ставу та зробити кілька фотографій з родиною.
— У твоїх роботах мені подобається взаємодія людини та середовища. Як на тому, котре Reporters вибрав фотографією червня — світла фігура чоловіка «левітує» у темній воді. Ти описав: «Змучена спекою людина повертається у затишне лоно природи, де поволі забувається і розчиняється». Любиш розмірковування над сенсом зображення?
— Розмірковувати над сенсом зображення і є однією з ідей фотографії.
Фото з чоловіком у «Топільче» мене особливо зачепило: видалось сакральним. Віддавна люди обожнювали озера, ріки чи моря, поряд із якими мешкали. Вода мала сакральне значення.
Тут сакральна краса води, що розкривається у деталях: листочки, які контрастно вимальовуються і створюють ефект вибуху, — наче людина потрапила в нірвану. Вода рятує від спеки, залишає чоловіка наодинці з його свідомістю. У воді він наче розчиняється та забуває про все.
— Мені здається, треба додати, що це звернення до природного-архаїчного відбувається у просторі міста. А ти що думаєш?
— Для мене важливим є саме момент — перебування в природній красі.
— Вулична фотографія — це ніби зупинка потоку зображень, структурування його, віднайдення якоїсь, скажімо, знаковості та закономірності. Такий собі порядок із хаосу…
— На мою думку, філософія стрітфотографії — це бачити красу в простих речах. А ще — переступити через страх знімати на вулиці, який часто є у початківців.
Важливо не занурюватись в глибини філософії вуличної фотографії, адже можна втратити вдалий кадр.
— А з яким настроєм треба підступати до стрітфото?
— Відчувати передовсім серцем, а голова знадобиться для відбору фото та аналізу відзнятого. Стрітфотографія, як серфінг, — потрібно впіймати хвилю та ловити від цього кайф.
— І наостанок. Які теми твоїх проєктів?
— Вони, як молоде вино на стадії бродіння. Ідеї мені видаються досить цікавими, проте потрібно трохи часу для їх дозрівання.
Відносно недавно я почав фотопроєкт, присвячений кінології, — хочу показати життя одного або й кількох кінологів, те, як розвивається та росте собака поряд зі своїм «вчителем». Це не стрітфотографія, а довготривалий документальний проєкт.
На один із проєктів надихнула книжечка Il piccolo libro dei bambini («Маленька книжка про дітей») видавництва Contrastо. В ньому я маю на меті відобразити відпочинок українських дітей під час літніх канікул — такий справжній, ніби 20 років тому. Саме від цього періоду залишаються найяскравіші спогади: все сумне, тривожне, радісне та щире. В роки мого дитинства час протікав, наче гірська ріка, ти так довго чекав літніх канікул і ніби вже через день після їх настання знов повертався до школи.
Мені дуже хотілося б передати дух справжніх канікул — коли діти радіють кожному дню, бігаючи парками та лісами, пірнають в озеро під час випасання худоби чи грають футбол до заходу сонця. Коли прибігають додому, щоби взяти шмат хліба — підкріпитись та йти далі майструвати свій будиночок із гілок і підручних матеріалів. Це своєрідна ностальгія за дитинством без ґаджетів і комп’ютерів.
Текст: Анна Золотнюк.
Фото: Володимир Полиняк.
23.07.2020