Комплекс провини, або Криза неолібералізму

Останнім часом ми вдосталь надивилися відеороликів, де (будемо дуже політкоректними) афроамериканці неґречно чинять у стосунку до євроамериканців у США, там їх, так би мовити… ображають, ну, ви самі розумієте, про що йдеться. Особливо обурюють ті ролики, де чорношкіре, чи, перепрошую, афрошкіре бурмило щосили лупить кулаками в обличчя тендітну єврошкіру дівчину, чи таке саме молоде двометрове бурмило на вулиці б’є в обличчя 92-річну бабусю, і та падає на асфальт. Якщо ж неґречно чинять щодо чоловічої статі, то це тоді, коли нападників ціла купа, а жертва одна, що якимось чином серед них опинилася. Тоді вже закидають камінням і добивають на землі. Тобто нападають лише на слабких, і тоді, коли повністю гарантована безкарність.

 

 

У зв’язку із цим чомусь згадався харківський доцент, якого вже без ознак життя, бо був у стані клінічної смерті, добивали ногами у підземному переході у квітні 2014-го представники руского міра; або Юрія Вербицького, якого такий собі Волков пораненого викрав з лікарні, аби закатувати. Ну що, не міг викрасти когось здорового і закатувати? Не вистачило сміливості? Те саме й Росія – величезна ядерна держава напала на нещасну малюсіньку Грузію з населенням аж у цілий Черьомушкінський район  Москви, чи на обезсилену без влади і армії Україну. А чому б не напасти на головного ворога Америку, чи Британію, чи хоча б на Латвію і Естонію, де "порушують" права росіян, яким не дають громадянства, якщо ті не знають державної мови? Не впевнений, чи такі паралелі доречні, але, у зв’язку з американськими подіями. мені також згадалося розграбування супермаркетів Донецька і Луганська відомими соціальними елементами під час тимчасового безвладдя 2014 року.

 

Повертаючись до Америки: не треба й проводити соцопитування (і ніхто його, звісно, не буде проводити), аби з’ясувати думку українців про вищезгадані нещодавні напади на білих, і на чиєму боці була би більшість громадян нашої держави. Але тут ми наражаємось на небезпеку стати жертвами однобокого висвітлення якоїсь події. Бо якщо ми надивимося усіх цих роликів, які нам люб'язно, але нав'язливо пхають з інтернету, а потім побачимо Барака Обаму, який з оптимістичним і радісним обличчям розповідає, що все, що нещодавно сталося в Америці, – це пробудження справжнього громадянського суспільства і все це – позитивне явище, а насильство і мародерство – це незначні супутні епізоди, то ми будемо принаймні у замішанні.     

 

А якщо ми ще й послухаємо найрозумніших американських істориків і політологів, які одночасно є також і справжніми та щирими друзями України, – Тімоті Снайдера, Френсіса Фукуяму і Енн Епплбаум, то й поготів нашому здивуванню не буде меж. Всі вони абсолютно і беззаперечно підтримують протести чорношкірого населення. Зокрема, Тімоті Снайдер пояснює нам події у США зрозумілою для нас мовою, він стверджує, що расизм тут системний, що це у них відбувся той самий Майдан, про який вороги України говорили, що він підтасований, фінансований Держдепом, як тепер кажуть, що це в США якась секретна змова за участі Росії. А Трамп – це расист, той самий Янукович, який керується не інтересами держави, а все робить лише для власного збагачення.    

 

Знаменитий на весь світ Френсіс Фукуяма також каже, що всі його студенти брали участь у цих протестах і що зводити все до окремих випадків мародерства і насилля – це перебільшення. Те саме майже слово в слово каже заслужена кавалериня Ордена княгині Ольги Енн Епплбаум – поліція і білі расисти вбивали афроамериканців: «Українцям важливо розуміти, настільки це образливо сказати афроамериканцям, та й загалом американцям, що ці протести кимось організовані. Настільки ж, як було говорити українцям в 2004-му чи 2014-му, що демонстрації на Майдані інспіровані ЦРУ. Це не так».

 

Для повного розуміння картини це все треба було б докладніше вивчити й усвідомити, але не полишає думка, що ангельське терпіння білих у США до проявів насильства щодо них з боку афроамериканців і показове цілування чорних чобіт, якого ми – не без помочі уряду Російської федерації – теж вдосталь надивилися, є нічим іншим, аніж каяттям, спокутою за жорстоке ставлення колонізаторів до своїх рабів. Американці – справжні християни, а Христос говорить: «Якщо не покаєтесь, усі загинете» (Луки 13:3). Це все дуже нагадує комплекс провини, який неодноразово вже виникав в історії людства, і цей комплекс варто розділити на соціальний, національний і расовий.

 

 

Щодо соціального комплексу провини, то це явище нам навіть дуже й дуже близьке. Мода на адорацію людини з низів не нова, утім особливого розмаху вона набула у середині XIX століття. Марко Вовчок зі своїм слізливим селянським романтизмом, незліченні «Бідні люди» та «Приниженні і сплюндровані» не лише в українській і російській, а й загалом у світовій літературі, створили культ людей низького соціального походження. Для будь-якої чесної, доброї, чуйної, духовної, ідеалістично налаштованої, освіченої молодої людини, яка порівнювала своє привілейоване становище з тяжкою долею селянства і робітничих верств, обожнювати бідність та зневажати багатство і аристократизм стало тоді повсюдним правилом доброго тону.

 

Комплекс провини перед знедоленими підсвідомо переростав у шалену ідеалізацію пригнічених низьких верств. Моральну чистоту, начебто властиву селянинові, тогочасна інтелігенція виводила з його тяжкої й чесної праці. Хоча тверезіше дивився на цю проблему Іван Франко. Вільний від політ- і соціокоректності, у своєму сумнозвісному «Не люблю русинів» він писав, що якщо серед українців і трапляються зрідка шляхетні люди, то тільки не серед селян. Прикметник «підлий» колись мав лише соціальне значення, означаючи вихідця з низів, свого морально-етичного відтінку це слово набуло пізніше.

 

Про це, здається, ніде не написано, але можемо припустити, що повальне упадання на коліна інтелігенції перед пролетарем сільським та міським і було однією з головних причин, які привели до влади в Росії 1917 року оцих «бідних і принижених людей», що, своєю чергою, призвело згодом до найстрашнішої світової трагедії XX століття з мільйонами вбитих, закатованих і заморених голодом невинних жертв. І що тут варто особливо підкреслити, що жодного найменшого каяття, вже не говорячи про цілування якихось чобіт, навіть і близько не виникало і не виникає у тих катів, минулих і сучасних, поплічників російсько-комуністичного тоталітарного режиму щодо їхніх жертв в Україні, Білорусі, Балтії чи будь-де інде, і в минулому, і за останні роки агресії Росії. У них каятися не модно. Здається, там одного разу тільки Раскольников у Достоєвського покаявся, а більше каятися нема дурних.

 

Трохи іншої думки про каяття німці. За злочини нацистського режиму Гітлера неодноразово вибачалися і навіть ставали на коліна німецькі канцлери, починаючи з Віллі Брандта, який 7 грудня 1970 року клячав перед монументом жертвам нацизму у Варшавському гетто. У ФРН навіть запустили в дію програму переселення до Німеччини євреїв зі всього світу, як покуту за їхнє винищення нацистами. Певна квота була і для колишнього СРСР, і, пригадую, здається, року 1991-го, одному моєму знайомому євреєві пощастило потрапити під цю програму. Потім він мені з великим захопленням хвалився, що отримав помешкання в Ганновері і цілий рік не працював, бо на шару отримував близько двох тисяч марок на місяць, тому міг собі дозволити навіть тижневий відпочинок у Парижі.

 

Також розчулює толерантність німців і щодо масових нападів 2016 року на німецьких жінок тисяч чоловіків «північноафриканської» та «арабської» зовнішності. Жінок зневажали, принижували, забирали в них сумки, мобільні телефони, були навіть випадки зґвалтування, а мер Кьольна Генріета Рекер цілком серйозно лиш радила своїм співгромадянкам у громадських місцях «ходити групами» і «дотримуватися дистанції витягнутої руки».

 

Також не можна не згадати й загалом толерантного ставлення французів до сотень спалених за ніч автівок у різних містах Франції юнаками тої самої «північноафриканської» зовнішності, що останніми роками зробилося незмінною і вже доволі звичною французькою традицією.

 

Аналізуючи це все, стає зрозуміло, що теперішні народи Європи і Північної Америки спокутують гріхи своїх предків-колонізаторів, хоча колонізація передовими народами відсталих не була лише цілком негативним явищем. Узяти хоча б британський Гонконг, який відійшов до Китаю 1997 року. Хоч Китай нині доволі передова в економічному і технологічному сенсі країна, та все ж Гонконг має набагато вищий життєвий рівень і загалом цивілізаційний індекс, а який там рівень демократії – не треба й нагадувати. Це все – колоніальний спадок Британії. Те саме Індія, країна ніби бідна, але лише програмного забезпечення експортує на суму, яка перевищує прибутки Росії від експорту нафти. І, до речі, за всіма стандартами демократії – країна вільна, а, приміром, Україна – лише частково вільна, бо в нас з Індією, зрозуміло, були різні колонізатори.      

 

Та все ж реальне колоніальне гноблення, яке чинилося віками, тяжіє над нащадками колонізаторів, а політика і психологія неолібералізму не дозволяє жорсткіше реагувати на прояви расово чи релігійно забарвленому бандитизму – чорношкірого населення в США та мусульманського у Європі. Але ж про крах політики мультикультурності говорила навіть сама Анґела Меркель, хоча є приклади того, як доволі гармонійно вписалася в німецьке життя більшість із двохмільйонного турецького населення ФРН. Зрозуміло, що турки багато віків були ближчі до Європи, тому європейцям із ними легше порозумітися.

 

 

Чорношкірі в США становлять лише 12,85% від усього населення країни, а якщо б, наприклад, їх було, скажімо, 30% чи ще більше, то якого розмаху могли б досягнути сьогоднішні протести, неважко уявити. Політика культурної адаптації цього населення до реалій США, м’яко кажучи, не є успішною. Останніми роками з федерального бюджету витрачають десятки й десятки мільярдів доларів на спорудження культурних центрів та різноманітні освітні програми для них, але це дає мізерні результати. Афроамериканці мають у США також особливі преференції при отриманні роботи. У 1998 році у Львові на «Радіо Люкс» побував один культурний діяч зі США. Він запитав, чи є у нас на радіо чорношкірі працівники, а коли я відповів, що немає, він цілком серйозно зауважив: «В Америці ви б мали з цим великі проблеми».

 

Нам, українцям, зрозуміло, важко оцінити недавні події в США лише за тими спеціально змонтованими роликами, які у багатьох викликають бажання одразу вступити в Ку-клукс-клан. Але все ж таки, здається, треба також прислухатись і до мудрих людей – Фукуями, Снайдера, Епплбаум, які в усіх деталях розуміються на цій ситуації і бачать цілісну картину подій, а не лише піну, накип. 

 

Зараз дуже модно з боку прибічників ідеї авторитаризму критикувати неспроможність ідеї неолібералізму, який начебто себе вичерпав і яскравим підтвердженням чого є недавні події у США. Але крах лібералізму вже неодноразово передрікали впродовж XX століття, а він собі живе й далі, хоч би що. Лібералізм дуже боїться обмеження прав і свобод громадян, але у критичних форс-мажорних ситуаціях конституція навіть найліберальнішої держави передбачає такі обмеження. Є українська приказка «Пусти свиню під стіл, а вона ноги на стіл». В Америці ці ноги вже виглядають з-під стола, але до стола, вочевидь, ніколи таки не дотягнуться, бо інстинкт самозбереження будь-якої нації сильніший, аніж комплекс провини частини її громадян. Комплекс провини і каяття – дуже добра штука, але до певної межі.

 

 

19.07.2020