(до сороковин світлої пам’яті Мирослава Скорика)
Ars longa, vita brevis. Зазвичай ми згадуємо цей античний афоризм у сумні часи, коли у засвіти відходять видатні митці. «Мелодію» Скорика я вперше почув десь у середині 1990-х, хоч вона була написана як саундтрек до радянського фільму «Високий перевал» ще 1982 року. Радянських фільмів я взагалі ніколи не дивився, а цей довелося тепер трохи переглянути. Усього фільму дивитися було несила, але навіть лише мотання кадрів і вишукування тих місць, де звучить «Мелодія», було порядною мукою. Неймовірно нахабна й брехлива совкова агітка в контексті зі світовим музикальним шедевром спричинила неабиякий душевний дисонанс і наводила на думки про діамант у лайні. Але швидко запанувала думка, що будь-яке лайно безслідно зникає, а діамант залишається.
Неодноразово розмірковував над питанням, чи може в тоталітарній державі існувати геніальне мистецтво, література, музика. Літературі доводиться найбільш непереливки, бо її словесно-логічній сутності найважче уникнути принципу – скачи враже, як пан каже. Образотворчому мистецтву в цьому плані трохи легше, музиці, напевно, найлегше. Хоча один старий музикант розповідав мені про композитора сталінських часів, до якого були претензії з приводу дисонансних малих секунд у його симфонічному творі. «Чи ви, може, таким чином хотіли цією депресивною музикою висловити своє незадоволення радянською владою?» – запитував його критик-наглядач від ЦК ВКПБ. «Ні, ні, таким чином я лише хотів зобразити кораблетрощу», – відповідав наляканий композитор. Найбільше це схоже на легенду, але навряд чи треба було б дивуватися, якби таке трапилося насправді. Отож, музика все ж була набагато вільніша в тоталітарному суспільстві від інших видів мистецтва, але чи могли створюватися музикальні шедеври в умовах майже тотального знищення інтелектуальної й мистецької еліти української нації – найбільшого ворога російсько-комуністичної системи?
Доробків української популярної і популярної класичної музики часів СРСР високого рівня не так вже й багато. «Пісня про рушник» Платона Майбороди (1958) і «Два кольори» Олександра Білаша (1964) увійшли до цієї когорти винятково завдяки виконанню Квітки Цісик і аранжуванню американських продюсерів. До цих двох пісень варто ще додати Івасюкові «Червону руту» і «Водограй» (обидві пісні вийшли у 1970 році). Але «Мелодія» Мирослава Скорика беззаперечно височіє над усією сучасною українською музикою, як Джомолунгма над Маріанською западиною.
«Мелодію» можна віднести до жанру популярної класичної музики, а її тривалість у канонічному варіанті 3 хвилини 12 секунд – це тривалість класичного радіогіта. Але усі ці речі відходять на задній план, коли йдеться про геніальний твір світового рівня, натхненний самим Творцем, бо такі речі без іскри з Небес не створюються. Зайвий раз переконатися у беззаперечній геніальності цієї мелодії (хоча це й так зрозуміло й очевидно) мені довелося, коли я вирішив зробити її кавер (обробку у розмірі 6/8), використовуючи інструменти з бібліотеки програми Logic Pro X, що й пропоную до вашої уваги.
Неймовірна насолода, не заглядаючи до партитури, на слух відтворювати кожну найменшу нотку цього несамовитого твору – і, зізнаюся, були моменти, коли від щастя хотілося стрибати до стелі й дертися на стінку... Такої насолоди від музики я, напевно, ніколи не відчував, хіба що відтворюючи до найменших деталей найгеніальніші пісні Бітлз.
«Мелодія» – складний твір, тут (за моїми скромними підрахунками) фігурує – разом з усіма кадансами – 35 гармоній. Твір максимально насичений, неначе щільно-щільно запакований найгарнішими мелодіями й гармоніями. Ця неймовірна щедрість композитора у стосунку до його слухачів говорить про величезне багатство його творчої уяви, бо для того, аби щедрою рукою розкидати це багатоманіття звукових діамантів, їх треба мати у великій кількості.
Кожний геніальний музичний твір не може бути геніальним до останньої нотки, він має те головне – ту серцевину, яка власне й робить його геніальним. Ти прикипаєш до цієї серцевини всім своїм єством, і таким чином усе решта у цьому творі, усе те, що оточує це найголовніше геніальне, теж отримує статус геніальності. Жан Жак Руссо говорить, що для закоханого все, що має дотичність до його коханої: інтер’єр її кімнати, речі, які її оточують, будинок, де вона мешкає, її рідні й близькі, навіть її місто і її країна – все це, прямим чи опосередкованим чином приналежне до неї, стає для закоханого таким, що викликає у нього захоплення й адорацію. Так само ми кохаємо наші улюблені музикальні твори – нехай кожен згадає свій…
І ось ця найбільш геніальна частина «Мелодії» Скорика, без якої вона б не була тим, чим є, і в контексті з якою все решта у цьому творі теж стає для нас геніальним, це: Em–D/G–C#/A–B+3B-E. Впевнений, навіть той, хто не знає так званої гармонійної цифровки, одразу збагне, яку саме частину твору я маю на увазі. Я б назвав цю частинку твору «українське димінуендо», де в кінці музикальної фрази, замість за логікою очікуваного мінору, несподівано з’являється мажор. Цей прийом в європейській музиці використовується з часів мадригалів XVI–XVII століть, потім вдосконалюється у музиці бароко, включно з Бахом, його застосовували у своїй творчості навіть Бітлз. «Ви ж смуткуватимете, та смуток ваш на радощі обернеться» (Івана 16:20) – ось слова Святого Письма, які напрочуд точно характеризують сутність цього музикального священнодійства. Чомусь глибинні сумні мінорні мелодії, на які така щедра українська музика, найбільше викликають неймовірну радість і неймовірне щастя, і в «Мелодії» Скорика це відчутно більше, аніж в будь-якому іншому музичному творі.
Чи не у кожного композитора виникає велика спокуса поринути в хащі звабливих модуляцій, з яких потім вибратися на рівну стежку тоніки, тобто початкової гармонії, ой як нелегко. Вияв великої майстерності композитора у такій ситуації – приблизно те саме, коли гімнаст, виконавши в повітрі цілу купу карколомних кульбітів, упевнено, рівно і, головне, красиво опускається на землю на рівні ноги. Насмілюся засвідчити, що знаю навіть декілька світових гітів, де нестиковка тональностей у модуляціях – звичайно, не для всіх, а для тих, хто має чутливі вуха – вилазить як шило з мішка.
Коли у другій частині «Мелодії» починається ряд складних модуляцій, думаєш, як же композитор виборсається з них, але ось лунає останнє завершення гармонії і нарешті сяє тоніка в усій своїй красі. Для геніального композитора теоретично важке дається дуже легко. До слова, майстром виходу з модуляцій на тоніку є і Пол Маккартні.
«Мелодія» Мирослава Скорика – видатний твір тренду XX століття. Це геніальний твір, де гармонійно поєднується глибинно український фольклорний елемент із традиціями загальноєвропейської і загальносвітової музики, де власне цей український елемент, подібно до леонтовичівського «Щедрика», виводить українську музику на світовий рівень.
Щиро кажучи, від «Мелодії» Скорика гордість буквально розпирає груди, гордість за Україну, за Галичину, за Львів, бо останнім часом так мало підстав для такої гордості. Бог напевно дав Скорикові натхнення для створення «Мелодії», аби ми всі ще більше любили Україну, бо країна, де була створена ця музика – безумовно країна благословенна. Тарас Шевченко писав:
«Свою Україну любіть,
любіть її во время люте,
в останню тяжкую минуту
за неї Господа моліть».
Те саме промовляє до нас і безсмертна «Мелодія» Мирослава Скорика.
10.07.2020