З ЦИКЛУ ЛЬВІВ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ
Геополітичний статус-кво у світі віками й тисячоліттями творився таким чином, що виникали великі територіальні осередки з подібною ціннісною орієнтацією, і в межах цих осередків загалом відбувалося і врешті сформувалося більш чи менш гармонійне перетікання держав схожої геополітичної консистенції одна в одну. Це особливо відчутно в Європі, де, наприклад, від Польщі чи Угорщини до Ірландії чи Португалії відчувається, якщо не цілком ідентичний, то доволі однорідний ментальний простір. Так само і в Азії: від Росії через Іран, Пакистан, держави Центральної Азії аж до Китаю теж простежується в жодному разі не ідентичний, але теж доволі схожий для цих держав ментальний простір. А грань між цими двома світами, завдовжки у дві тисячі кілометрів, яка пролягає від Балтійського до Чорного моря і делімітує дві різні цивілізації, є найдовшою у світі, і це лише тому, що Європа і Азія, на відміну від інших частин світу, зрослися, неначе сіамські близнюки.
І якщо ця різка, небезпечна, вибухова грань на півночі логічно пролягає державними кордонами – між Росією і Балтією, між Білоруссю і Польщею, то на півдні вона нещадно розрізає державне тіло України. І тут вже не так важливо, чи проходить вона Збручем, Дніпром чи Кальміусом. І власне з огляду на це Україна страждає геополітичною буферністю, гібридністю і фрагментарністю. Аби виправдати це неподобство, деякі політологи переконують, що Україна повинна стати «містком між Сходом і Заходом», але ж зрозуміло, що роль містка завше кепська, бо по містку топчуться всі, кому не лінь.
Ідеально було б для України відсунути цей «місток» кудись на сорок кілометрів східніше від Харкова і на тридцять східніше від Луганська, та це поки що лише рожеві мрії. Наразі ж ця «грань» Ленкавського блукає Україною, неначе той блукаючий нерв, дехто каже, що після Помаранчевої революції вона перемістилася від Збруча до Дніпра, а після Революції гідності – від Дніпра аж до Сіверського Дінця. Куди вона заблукає далі – покаже час. Історично грань між Європою і Антиєвропою, яка проходить Україною, завжди була рухомою, і навіть у першій половині XVII століття вона відсунулася найдальше за всю свою історію на схід – до Слобожанщини, коли українське місто Стародуб (тепер Брянська область Російської Федерації) отримало магдебурзьке право.
Але тут нам буде цікаво подивитися, яку роль відігравав Львів і Галичина загалом у просуванні цієї грані вглиб України. На початок XIII століття етнічні землі України перебували поза межами Європи, але Європа, як, до речі, і зараз, прагнула розширюватись на Схід.
Першу спробу євроінтеграції України можна датувати 1204 роком. У Михайла Грушевського ми довідуємося, що Папа Римський Інокентій III, почувши про те, що галицько-волинський князь Роман Мстиславович переміг угрів і ляхів і підбив собі всю Русь, висилає до нього послів, намовляючи на латинство та обіцяє королівський вінець і поміч меча святого Петра для подальших завоювань.
Однак Роман повів із послами диспут проти латинства «от писма», а на обіцянку допомоги вийняв свій меч і запитав: «Чи такий меч має Папа, що береться помагати мені в завоюваннях?» Ні, доки Роман має свого меча, він не хоче купувати володінь іншою ціною, як тільки війною («кровию»), «якоже отцы и деды размножили землю Русскую». Тут бачимо, що «деды воевали» ще вісімсот років тому. Грушевський, не маючи інших історичних джерел, бо, як каже, в тексті Радивилівського кодексу цієї записки немає, у цьому епізоді посилається на «Библіотеку россійскую историческую», і то на її редакційні додатки. Далі він говорить про те, що в російській історичній літературі, починаючи від Карамзіна, це оповідання часто повторюється чи не в усіх творах.
Таким чином можемо зробити висновок, що це типовий пропагандистський фейк «рускава міра», де ревний захисник православ’я та ідеї «деды воевали», «собиратель (размножитель) земли Русской» дає рішучого відкоша ворожим латинникам з ворожої Європи. Однак Грушевський жодним чином не відкидає факту, що таке посольство скоріш за все мало місце, хоча потім воно обросло легендою про грізного Романа, рішучого противника католицизму, вочевидь, як докір пізнішим його слабодухим нащадкам, насамперед синові Данилу, який згодом таки прийняв корону Святішого Престолу.
Сучасник Романа Мстиславовича Папа Інокентій III, дуже енергійний і заповзятливий у роздаванні королівських титулів, знаючи про голосну славу Романа, без жодного сумніву міг пропонувати йому корону, що відкривало б римській курії подальші горизонти завоювання східних схизматських земель, тим більше, що 1204 рік – це рік захоплення хрестоносцями Константинополя. Про те, що князь Роман був противником розширення на Схід впливу католицької Церкви, говорить фрагмент Густинського літопису (якому, зрештою, Грушевський не довіряє) про те, що після взяття Константинополя імператор Олексій Ангел утік «в Русскую землю, ко Роману Мстиславичу, в Галич». Що би там як, а ми можемо підсумувати, що перша в історії спроба євроінтеграції України через те, що для цього ще не визріли історичні умови, завершилася невдачею.
Другу спробу євроінтеграції України слід датувати 1246-1253 роками. Монголо-татари, на той час фактично завоювавши Русь і вчинивши ряд вдалих походів до Польщі та Угорщини, надалі становили загрозу для цілої Європи. З метою виявити наміри татар Папа Інокентій IV висилає до них посольство на чолі з францисканським місіонером Плано Карпіні. Навесні 1246 року Карпіні на Подонні зустрічається з князем Данилом Романовичем, який із великою ганьбою саме повертався з Орди. Карпіні розповіддю про те, що Папа зібрав у Ліоні собор нібито з метою організувати хрестовий похід європейських монархів проти татар, справив велике враження на Данила, який тоді шукав будь-якої можливості скинути татарське ярмо.
Папський легат звичайно ж намовляє Данила до прийняття католицизму, і Грушевський робить доволі цікавий висновок про те, що для Данила «дістати собі з Заходу поміч за ціну унії було дуже привабно, а признати над собою церковне старшинство Папи не було страшно при тім близькім пожиттю з католицькими народами, при тім браку всякої релігійної виключності, який я підносив як прикмету особливо характеристичну для наших західних земель». Звичайно тут Грушевський з «браком всякої релігійної виключності» трошки перегнув, але загалом ця зустріч на Подонні поклала початок інтенсивному листуванню Папи з Данилом.
Листи йдуть за листами, булли шлються за буллами, і заповзятливий Інокентій IV, дипломатично оминаючи питання про реальну допомогу в боротьбі з татарами, ревно береться «до реформування руської Церкви і викорінення грецьких звичаїв і обрядів». Тобто все майже як у сучасних стосунках між Україною та її західними партнерами: спочатку робіть реформи, ми вам у цьому допоможемо, а потім – реальна допомога економічна і військова.
Данило як державний муж, вочевидь, розумів, що Європа жодної реальної допомоги у боротьбі з татарами надавати не буде, хоча все ж якась надія на це жевріла в його серці. Майже сім років дипломатичної переписки і не виключено, що й прямих дипломатичних контактів між Данилом Романовичем і Святішим Престолом, минули безрезультатно, Європа лише, говорячи сучасної мовою, «виявляла глибоку стурбованість», а Данило не приймав папського вінця, бо переконував, що його коронація «роздражнить татар іще більше». (Україні вступати до НАТО небезпечно, бо це роздражнить Москву іще більше).
Переломним у цій справі став 1253 рік. Папа видає буллу до християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії і Померанії зі закликом до хрестового походу на татар, сват Данила угорський король Бела IV, польські князі переконують руського князя прийняти корону, за версією Грушевського, також вплив матері Данила зіграв не останню роль у тому, що він врешті вирішує коронуватися, але робить це тихо, майже таємно, без урочистостей, без з’їзду князів, під час свого походу на ятвягів на околиці своєї держави у Дорогичині, аби занадто не дратувати татар. Після цього Данило титулується першим руським королем: «Exellenti viro Danieli primo regi Ruthenorum».
Але, як і слід було сподіватися, європейські обіцянки виявилися пусті: жодного хрестового походу не організували, навіть жодної найменшої допомоги не було надано. Розчарований Данило вирішує також не робити жодних поступок римській курії в релігійних справах. З огляду на це наступник Інокентія IV Папа Олександр IV робить спробу змусити Данила підкоритися військовою силою. Своєю буллою він дозволяє литовському королеві Міндовгу, якого Інокентій IV коронував майже одночасно з Данилом, «воювати руські землі і їх людність яко невірну». А на початку 1257 року новою буллою рішуче докоряє Данилові за те, що той відступив від Римської церкви, забувши про її духовні і світські добродійства – дану йому корону.
Папа закликає відступника повернутися до Римської церкви, інакше загрожує прокляттям, а в листах до єпископів оломунецького, вроцлавського та інших закликає «зброєю вірних» змусити Данила до його обов’язку. Данилові до його проблем з татарами ще бракувало другого фронту з Європою, яка його фактично зрадила і ще чогось від нього вимагала.
Якась подоба «другого фронту» в Європі проти України формується і зараз: потужне проросійське лобі в європейських структурах, бізнесових і урядових колах; реанімація, завдяки Макрону, божевільної ідеї «Європи від Лісабона до Владивостока»; ще доволі реальна побудова Нордстріму-2; необґрунтовані претензії до України Угорщини і Польщі; інспіровані Росією антиукраїнські прояви в Італії (незаконне ув’язнення Віталія Марківа), в Іспанії (ксенофобські випади проти Романа Зозулі), і ще доволі багато інших прикладів.
У ситуації ж тодішній король русинів Данило, вочевидь добряче ображений на Європу, рішуче розриває усі стосунки з Римом, і, як образно каже Михайло Грушевський, «його королівський титул зостався одинокою пам’яткою цієї першої ефемерної руської унії». Так провалилася друга історична спроба євроінтеграції України.
02.07.2020