Меню для диктатора

Як нагодувати диктатора. Саддам Хусейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями. —  Львів: Видавництво Старого Лева, 2020.

Теперішня доба змінила наше уявлення про закулісся гаранта країни — нині ми бачимо життя найголовнішої в країні людини через екрани телефонів. Так було не завжди. Істориків більше цікавили питання про владу, обставини приходу до неї, геополітичний вектор — речі, які можна знайти в будь-якій біографії, на сторінці у Вікіпедії чи в книзі з історії. Польський репортер Вітольд Шабловський поставив собі інші питання. Чим ласував Пол Пот, поки Камбоджа вмирала від голоду? Що їв Саддам Хусейн перед тим, як віддав наказ про знищення десятків тисяч курдів? Чи смакувала Фіделю Кастро американська Coca-Cola? І врешті-решт: якщо за обіднім столом сидить деспот, як зробити його щасливим? Як нагодувати тирана так, аби він сьогодні нікого не вбив?

Шабловський пропонує нам мандрівку на кухню п’ятьох диктаторів ХХ століття. Саддам Хусейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро та Пол Пот — життя під тиранією зі спогадів їхніх кухарів. Репортер пише не кулінарну книгу з рецептами, як приготувати улюблений салат Пол Пота з папайї чи запекти козу для Іді Аміна, хоча рецепти в книзі є. Ця книжка — спроба дізнатися, чому, попри все, що зробив кожен із згаданих диктаторів для своєї країни, їхні кухарі закохувалися у них, ставали кращими друзями та боялися говорити погано навіть після їхньої смерті. Це спроба зрозуміти, де є місце для любові, коли йдеться насправді про смерть.

Шабловський дуже ніжний оповідач. У цьому й геніальний. Він питає в кухаря Абу Алі, чи їв Саддам Хусейн людей, і водночас любить свого оповідача. Він цікавиться в кухарки Пол Пота Йон Моун, як можна любити тирана, і вже знає, що вона скаже. Шабловський знаходить кухарям місце в світі історій. У той час, коли вони не називають своїх імен, бо втомилися пояснювати, як заробляли гроші; коли вони мало говорять, бо бояться, що за ними прийдуть, він дає шанс їхнім історіям бути. Бути без осуджень, бути згаданими, бути при пам’яті, з правом на вибір та помилку, з правом обирати свою сторону. Бути почутими. Бути. І вони є.

Вітольд Шабловський працював над створенням репортажу декілька років — книжкою розміром у чотири континенти. Подорож кухнями «від забутого села в кенійській савані через руїни стародавнього Вавилона в Іраку і до джунглів Камбоджі, де сховалися останні з Червоних кхмерів»¹.

Польський репортер Вітольд Шабловський. 

Сам журналіст роботу над книжкою описує так: «Я зачинявся на кухнях із найнезвичнішими кухарями світу. Я готував із ними, пив ром, грав у раммі (карткова гра — авт.). Ми разом ходили на базари, торгувалися про ціну помідорів і м’яса. Ми пекли рибу та хліб, варили солодко-кислий суп із додаванням ананаса та плов із козлятини. Із тим, аби переконати їх до розмови я зазвичай мав проблему. Одні досі не оговталися від травми, якою була робота на людину, що кожної миті могла їх убити. Інші вірно служили режимам і донині не хочуть виказувати їхніх таємниць, навіть кухонних. Ще інші, як правило, не мають бажання воскрешати часто-густо нелегкі спогади. Але вдалося. Я пізнав історію ХХ століття, яку було видно крізь кухонні двері»¹. І все це для основного питання: чи впливала їжа на політику диктаторів?

«Виделки й ножі в руках? Серветки на колінах?»¹

Що ж, смачного!

Сніданок. «Злодійський» рибний суп для Саддама Хусейна

Мозаїка книги складається з п’яти країн: Уганда, Албанія, Куба, Камбоджа та Ірак, куди репортер їде в пошуках Абу Алі, кухаря Саддама Хусейна, та рецепту улюбленої страви диктатора — «злодійського» рибного супу, який начебто був фірмовою стравою розбійників в рідному місті Тікрит. «Рибу потрібно порізати на двохсантиметрові шматки та обсипати їх борошном. На дно горщика покласти цибулю, додати трохи олії. Цибулю обсмажити. Потім викласти один шар риби та посипати його петрушкою. Зверху — помідори, потім курага, знову помідори, риба, мигдаль і знову риба. Шари можна викладати як завгодно, головне — аби цибуля була на дні. І щоб в супі був часник, петрушка, мигдаль, курага та помідори. Можна також додати трохи родзинок. Спочатку почекати, поки випаровується вода з риби та овочів. Як почуєте шипіння, яке означає, що води немає, залити все окропом. Після цього ще готувати 15-20 хвилин. В кінці можна додати трохи куркуми»². Рецепт такої зупи знало троє людей: дружина Хусейна Саджіда, його кухар та Шабловський. Тепер таку зупу можете готувати і ви.

Окрім іракських страв, Шабловський пропонує скуштувати диктатуру Хусейна. Наприклад, сімейну історію про вбивство: у пориві гніву старший син Саддама Удай одного разу взяв металевий прут та вдарив ним по голові одного з улюбленців свого батька та вбив його. Саддам плакав. Тоді ж Абу Алі запитав себе, як серед таких жорстоких людей живе добрий Саддам Хусейн.

Ланч. Запечена коза для Іді Аміна

«Брате, спочатку скажи мені, чи віриш у Бога? Чи віриш в Ісуса Христа, який віддав своє життя, аби вберегти наше?»² Так розпочинається історія Отонде Одери, кухаря Іді Аміна, диктатора Уганди з 1971 до 1979 року, який згодовував своїх ворогів крокодилам. Що він їв? Улюбленою стравою була запечена коза. І люди? Кого спитати про плітки, що Амін був канібалом, як не його шеф-кухаря? І Шабловський питає. Коли репортер обговорює з Одерою припущення щодо канібалізму тирана, той починає плакати. «Ні. Ніколи такого не було. Я ніколи не бачив м’яса незнайомого походження чи того, яке не купував сам»². Цей стан Шабловський описує так: «Дивиться на мене так, ніби хоче переконатися, що я йому вірю. Ніби не може уявити, що чоловік, який оплачував школу його дітям; якому готував рибу та плов; якого годував, як матір годує дитину; і про настрій та самопочуття якого дбав довгі роки, міг з’їсти печінку іншої людини»². Жах від читання та одночасне захоплення від ока та письма Шабловського. Питає, як можна працювати на таку потвору. Що ж, «я мусив сковтнути сльози і нормально працювати. Від моїх умінь залежало моє життя. Хоч люди Аміна й убили Окуку, я вірив, що він буде добрий президентом. Адже моє життя покращилося»¹.

Обід. Шекерпаре (турецьке печиво) для Енвера Ходжі

Пан К. себе не називає. Кухар Енвера Ходжі досі боїться таємної поліції диктатора «Сігурімі», яка роками жахала Албанію. Власне, всім іншим албанцям також неприємно згадувати чотири десятиліття Ходжі при владі. Особливо неприємно говорити про незліченну кількість людей, яких він розстріляв або відправив у табори. Пан К. намагався задовольнити голод тирана, не стільки як кухар, скільки як людина, яка хотіла залишитися живою. Перша кухарка Ходжі вчинила самогубство, але ніхто так і не дізнався, чому. Один із кухарів зник — просто не вийшов на роботу. У такі моменти задумуєшся над своєю цінністю як людини — чому я маю жити? «Я вже добре знав, що вмію покращити йому настрій — досить приготувати якусь страву з Гірокастри або зробити десерт. От тільки я готував на основі кулінарних книг, а повинен був готувати точні­сінько так само, як готувала мама Ходжі, коли він був дитиною. Вона вже померла, і я знав, що Ходжа дуже за нею тужить. Я мусив її йому замінити. Саме так я тоді собі й придумав, хоч знаю, що це нахабство: я заміню йому матір, тоді він не зможе мене вбити»¹.

Вечеря. Риба в манговому соусі для Фіделя Кастро

Один з кухарів Кастро, Флорес, говорить потіком свідомості. Не ставить крапок. Обриває речення. Нове починає з кінця попереднього. Говорить уривчасто та незрозуміло. Ясно одне — Флорес боїться, що прийдуть, а він волів би, щоб не приходили. Чоловік втратив розум та блукає спогадами. Інший кухар Фіделя почав жити по-іншому: Ерасмо Ернандес відкрив власний ресторан у Гавані. Окрім роботи на Кастро, в них все ж є одна спільна риса — вони не можуть все розказати. А між речень читається розуміння, чому тиран будував режим та влаштовував революцію. Або це стокгольмський синдром. Навіть впевнений, успішний та в модній червоній оправі Ерасмо каже: «Фіделя можна критикувати за різні речі, але в тому, що він робив, фальшу не було. Забрав землю? Землю своєї родини теж забрав. Змусив вас виїхати? Ні, не змусив. Тільки попередив, що якщо хочеш виїхати, дорога вільна, бо він будує край, в якому люди не будуть їсти омарів щодня»². Або поклоніння дияволу через страх за особисте життя. Чи самомазохізм. Флорес каже Вітольду: «Любив el Comandante так, наче він був моїм батьком чи братом; якби він прийшов зараз і сказав: «Флорес, мені потрібна твоя рука», я б віддав би йому свою руку; якби сказав: «Флорес, потрібне твоє серце», віддав би серце…»². І має рацію. Якби треба було, кожен кухар поклав би своє життя за свого роботодавця. Бо, власне, не покласти не міг. Все одне помер би.

Десерт. Салат з папайї для Пол Пота

Центральною темою книги можна вважати любов. Індивідуальну, суспільну, травматичну, взаємну, втрачену, з перешкодами, з конфліктами, неможливу, недо- та неймовірну. Від якої зазвичай утікають, бо гинуть. Шабловський намагається нащупати цю любов в собі, коли не може співставити уявлення про диктаторів з розповідями героїв. Він дозволяє закохуватися в дияволів, але це не його вина. Він шанує оповідачів та дозволяє їхнім історіям існувати. А водночас залишає місце для сумнівів та рефлексій. Що важливіше: своє життя чи існування цілої нації? Що обрати: совість чи комфортне життя? Що має більшу вагу: людина чи власні цінності та принципи? І якою буде відповідь, якщо наша бульбашка — це найближче оточення диктатора та він сам? Напевно, така сама як і в Йон Моун, кухарки Пол Пота: «Чи можна було його (тирана — авт.) не любити?»². Шабловський намагається тримати відстань з Моун, але усміхається тоді, коли й вона. Він слідує за нею через джунглі кухарки для повстанської армії Пота до дружини посла країни в Китаї і натрапляє на закоханість в деспота. Як і Флорес, Моун зберігає певну вірність диктатору, хоча більшість кухарів визнають, що їхньому життю загрожувала небезпека. Ось Моун перебувала в Китаї, коли її ім’я потрапило до списку чисток. Але її не лякають спогади про минуле. З її слів Пол Пот вимальовується добрим жартівником, в посмішку якого неможливо було не закохатися, який дбав про майбутнє всієї Камбоджи. Вона ні про що не жалкує та знайде виправдання всім справам Пота. На останньому знімку в книжці вона виглядає щасливою.

Напої. Чарка горілки для нас усіх

У ході роботи автор мусив обдумати багато нюансів. Один з них — а чи те, що розповідають кухарі, є правдою? Ця надмірна вдячність тиранам (здебільшого за те, що вони, кухарі, залишилися живими), любов до них, розуміння їхніх справ змушують репортера замислитися. Чи ці люди дійсно працювали разом та бачили все, що коїв їхній бос? Шабловський не може повірити, що диктатора можна так легко пробачити. Його уявлення дисонують зі спогадами кухарів. Тому після слів героя про те, що деспот мав добре почуття гумору, Шабловський ніби аргументом на користь «своєї правди» навмисно згадує про те, скільки людей померло від рук цього ж «гумориста». Ніби хоче запевнити: насправді все погано. Періодично автор ставить свої питання вустами оповідача, наче хоче ще раз перепитати і на цей раз почути правду. Звичайну, ту правду, з якою живеться легше: тирани не мають існувати, їх неможливо любити, і все, що вони робили, — абсолютне зло. Але життя є життям. Різнокольоровим, несправедливим та наповненим любов’ю навіть до дияволів. Навіть якщо ти любиш зі страху. Врешті-решт репортер поставить крапку на тому, що кухарі не могли чинити інакше. Бо звичайна людина, з її бажанням жити та неможливістю самотужки зламати систему, переможе.

Нам, українцям, потрібна ця книга, щоб відповісти на питання.

Я чи народ?

Чи змогли б ми годувати борщем Януковича чи щами Путіна?

Хто годує останнього зараз?

Чи їсть він вареники та галушки?

Чому не отримує стільки солодкого, щоб припинити всі війни?

Чому його досі ніхто не отруїв?

Чи знає кухар, на кого працює?

Чому пече хліб та робить каву тому, через кого гинуть люди?

У липні 2020 року «Видавництво Старого Лева» планує видати книгу Шабловського в Україні під назвою «Як нагодувати диктатора. Саддам Хусейн, Іді Амін, Енвер Ходжа, Фідель Кастро і Пол Пот: історії, розказані кухарями» у перекладі Андрія Бондаря. Газета New York Times вже назвала її одним з найцікавіших релізів.

«Отже, ще раз. Виделки й ножі в руках? Серветки на колінах? Гаразд. Запрошую до трапези»¹.

¹ переклад Андрія Бондаря.

² переклад Юлії Бондар.