Року 10-ого панованя Марка Аврелія, цїсаря римского, вибухла в Римі морова зараза і цїсар враз з сенаторами мусїв опускати місто і удав ся до Кампанії, міста вільного від зарази. А що в наслїдок посухи настав голод, то й слабости панували по цїлім краю. І сам Марко Аврелій занедужав.
В Кампанії зібрало ся саме тогдї богато фільософів, що глядали розривок в диспутах, а також медиків, котрі бажали нажити слави через лїченє цїсаря. Коли одного разу посходились до Аврелія сенатори, фільософи, медики і инші учені люде, піднесено між инчим питанє: чому Рим так скоро клонить ся до упадку, особливо що-до обичайности. По довшій диспутї стало на тім, що одинокою причиною всього лиха єсть нїчо иншого, як то, що в Римі повно лизунів-підхлїбників, а нема кому в очи правди боронити. Тогдї Марко Аврелій, почувши таку відповідь, дав знак рукою, щоби умовкли, і почав оповідати, яко примір памяти гідний, факт ось-такій:
"За мого першого консуляту прийшов до Риму з-над Дунаю селянин жалуватись в сенатї на судьїв, котрі мешканцїв єго краю над міру утискали. А така була гладка і основна єго промова, що не знаю, чи Тулій міг би лїпше виповісти або Гомер описати. Був се хлоп — з лиця марний, з обвислою губою, з запалими очима, снідого цвіту лиця, волося у него розчухране, нігтї великі, на ногах личаки, на хребтї вовняна гуня, пояс з ременя... Бороду мав густу й довгу, погляд огнистий, карк і груди оброслі як у медведя, а в руцї держав сукатий кійок. Коли я заглянув єго при входї до палати, думав єм, що то якій звip в тїлї чоловічім, — але як він зачав говорити, я застановляв ся, чи се не хто з богів узяв на себе так гидке тїло. Богато тогдї людей з різних сторін понаходило з просьбою о послух — але по-части з цїкавости: чого би міг той страшний чоловік від нас хотїти, а по-части за для звичаю, після котрого Римляне все вислухували вперед жадань людей убогих, казав я єго покликати першого.
Коли він станув уже в сенатї, розпочав довгу бесїду. Наперед подав причину свого приходу, відтак представив цїлу справу з повним супокоєм і з такою смілостію, мов-би стояв перед рівними собі. А що говорив, послухайте, скажу відчитати вам єго мову:
"Батьки вибрані! народе щасливий!
Я простий нужденний хлоп, мешканець з-над Дунаю, витаю тебе, сенате римскій, і поздоровляю! Прошу при тім безсмертних богів о дар мови, щоб я зміг виповісти все, що для моєї вітчини конечно потрібне. А для вас прошу у тих-же богів о дар доброго заряду — а чей же відомо вам, що без богів анї доброго нїчо вчинити не можемо, анї перед злим не устережемо ся.
За допустом злощасної долї, через забутє poзгнївaниx богів на нас — нажили ви для себе щасливої а нам супротивної фортуни: войско ваше завоювало мечем бідну нашу землю. Щасливо трафили ви в таку хвилю, коли нам боги не сприяли, бо як би ми були мали их за собою, то даремний був би ваш труд. Ви нинї тїшитесь стількими побідами, такою славою, але уважайте, що далеко більшій буде сором і ганьба для вас за-через вашу жостокість, за лютий обхід ваш з нами. Знайте о тім, як ще ви того не чули, що в ту саму хвилю, коли перед тріюмфальними вашими возами підхлїбники викрикують: "Vivat, vivat, vivat непоборимий Рим!" — убогі невільники молять у богів: "Справедливости! справедливости! справедливости!"
Мої предки з-над Дунаю уміли собі раду давати у всяких бідах. Коли их поля ставали неврожайними через посуху, они переберались над вохкі береги, а коли знов грозила им повінь, она втїкали назад на безпечні горбки — так глядали або води для охолоди, або безпечних місць перед заливом. Але перед вашою захланностію і перед вашим лакімством нема захорони — нїхто не в силї заспокоїти их: анї глубоким морем залляти анї просторими полонинами засипати. От бідний чоловік хиба тим потїшуєсь, що справедливі боги не забудуть пімстити єго кривди, бо як би ще на то бідний хлоп надїю втратив, то певно не завагав би ся житя собі вкоротити. Тож уважайте! Коли вже так богам сподобало ся, щоби ви нас без причини з домівок повиганяли, фортуну відобрали — то може прийти час і на вас. Прийдуть колись инші до Риму і вас почнуть з-відси виганяти та з домів викидати. У нас є пословиця: "хто чуже силоміць видирає, той своє без відома теряє", — маю надїю, що правди тої нашої пословицї ви досвідите на собі. Завірте менї, що з неправих зисків вийде для дїтей справедлива втрата.
Богато моїх земляків не може порозуміти: чому то боги не зараз карають тих, що чуже добре загарбують, але терпеливо дожидають поправи. А менї здаєть ся, що оно длятого так дїєсь, аби лакімцеви дати час поволи призбирувати тут і там, а як зачне тїшити ся скарбами, аби нараз утратив всьо для більшого сорому і болю. Розумний чоловік, хотячи полишити по собі добру згадку, нїколи не забагне неправого набутку, бо ще за житя мусїв би сам о собі зле згадувати. Не знаю, чи ви зрозуміли? Скажу ще отвертїйше. Дивує мене дуже, а навіть гнїває, як може чоловік, що посїдає чуже добро, хоть-би на хвилю спокійно заснути — бо-ж богів прогнївив, людей скривдив, приятелїв утратив і стягнув на себе наріканя покривджених та мабуть знає о тім, що провинив і заслугує на нещастє. Коли менї хто забрав моє добро, то справедливо можу відтак роздумувати о відобраню єму житя — бо-ж богато провинив ся він перед богами а у людей заслужив собі на ганьбу, хто чужу мізерію уважає своїм добром а своє богатство нїчим. Ви Римляне ослїплені пихою думаєте може, що чим більше завоюєте чужих країв, тим славнїйшими станете? О зовсїм навпаки! — отворіть тілько очи, пізнайти свої блуди! Що-ж вам поможе, хоть-би ви всї землї посїли, як станете невільниками власних достатків? Загарбайте, що вам лиш попаде під руки — і що-ж вам прийде з того, коли ваші мисли не будуть свобідні від лакімства, — оно, як той міль знищить солодкій супокій житя, а ганьба сточить лице вашої слави, — надмірне замилуванє в достатках єсть ворогом чести чоловіка.
Слухайте Римляне і добре уважайте! — бо инакше шкода моєї бесїди а вашого часу. Всї гидять ся чужоложством а нїхто у вас не любить повздержности; всї ганять роскіш а нїхто не учить ся мірности; всї хвалять терпеливість а кождий з вас оскорблений кидатись буде в злости і гнїві; ганите лїнивство а де-ж трудящі? бридитесь лакімством а я бачу в кождім грабівника. Майже з сльозами в очах гляджу на вашу палату — маєте у себе язики готові до величаня честнот, але руки хиба на здирство. Не відношу того до Римлян в Иллірику — до тебе, сенате. Пишете на хоругвах ваших часто девізу: "Parcere subjectis et debeilare superbos" се-б-то "покірних щадити, упірним карку пригинати", а я би вам трохи инакше написав: "Люд убогій здирати, о богів не дбати"... Так! бо ви руйновники спокійного люду, грабівники працї і статку людского.
Питаю ся вас Римляне: яким правом ви, мешкаючи над Тибром, приходите до нас над Дунай? Чи ми може лучили ся з вашими ворогами? чи ми нападали на чужу землю? чи ми були не послушні своїм панам? чи ви може посилали своїх послів до нас запрошувати нас до дружби з вами? чи хто з наших приходив до Риму війну вам виповідати? чи якій король, умираючи, записав нас в завіщаню вам? чи ви найшли яке право, давне або нове, щоби ми мали служити гордим Римлянам? чи може зачепили ми ваше війско? чи зрабували чужу землю? чи може переховували у себе ваших ворогів, щоби ви мали мститись на нас? Нїчо такого не бувало! Таж ми аж тогдї о вас довідались, як ви на нас напали; до того часу ми й не чували о вас. От що! Оден, що має богато, хоче ще більше і тисне того, що має менче, а той, що слабшій, хоче чи не хоче — мусить служити дужшому.
Слухайте Римляне! не затикайте ушей! Або боги покинули землю, або незадовго буде конець світови, або фортуна перестане рядити, або настане щось нечуваного-невиданого — коли-б ви, що за вісїм віків набули, не стратили може й за вісїм днїв, бо нїчо справедливійшого над те, що йдучи насиллєм, мусите за кару самі стати невільниками, — боги справедливі. Не думайте, Римляне, що ви нас побідили силою війск своїх, — ви анї сильнїйші анї відважнїйші від нас, — а тілько боги так нас покарали за провини наші, вас зіслали як катів на покаранє наших неправостей. Та я думаю, що ми вже досить спокутували. А ви за свою невдяку, за свою лютість і жостокість, нїчим ще, бачу, не поплатили. Але прийде час, конечно прийде, впаде тяжка кара й на вас. Ви тиснете нас тепер як невільників, а хто знає, чи незадовго не будете мусїли нас поважати як панів своїх...
(Конець буде.)
[Дѣло, 22.06.1895]
(Конець.)
Коли я — говорив дальше наддунайскій селянин в сенатї — йшов до вас сюда до Риму так далеко, бачив я по дорозї великаньскі гори, прикрі дороги, народу дикого силу велику, пусті землї — сам не знаю, що за шал запанував у вас: так далеко шукати нашого краю?! Ви шукали грошей у нас? Ну, то певно ви втратили на війнї і ще тратите на удержанє нашого краю більше, нїж годні зібрати у нас податків, а хто знає, чи не скорше і нас самих втратите, заки відберете своє. А може ви бажали нажити слави через підбої? Ох яка-ж глупа пиха! — добувати тверде камінє і мури а віддалювати від себе і до гнїву побуджати людскі серця! А може ви хотїли нас яко грубий нарід нагнути до вашої політики? О! скорше згинемо, заки се вам удасть ся! Чи-ж можете вимагати, аби хто шанував ваші права, як ви нїчиїx прав не пошануєте, а навіть права своїх предків ногами допчете?! а так не мали ви нїякої підстави нападати на нас, хиба що вже боги покинули землю і нема справедливости на світї, а що найгірше — годї тому й зарадити — уряди ваші не хотять а бідний чоловік навіть пожалуватись не сміє! Так, ви несправедливі і немилосердні в судах, отцї вибрані, а так вас всї боять ся, що кождий радше буде терпіти і зносити дома найтяжшу недолю, анїж захоче водити ся по ваших судах. Коли хто дома має одного ворога а прийде до вас з жалобою, то збурить против себе многих, а навіть ви встанете против него, бо покривджений — звичайно слабшій, бідний, а кривдитель — богач, тож і ваш приятель. Ваші уряди видирають нам наше добро, а ви честь нашу, бо судите нас без права, без короля, без розуму...
Кажете, що в нашій вітчинї нема порядків, нема сенату, війска, торговлї, політики, але що жиємо так як бестії дикі, а я вам повідаю: Не треба нам ваших гордих сенаторів, коли ми потрафимо самі собою рядити рівним правом для всїх. А війска також нам не було треба, аж до тепер, бо ми не мали ворогів, — ви перші напали на нас. Обійдемось і без ваших купцїв з чужих країв, бо они ошуками край нищать а гріш з него вивозять, нечестиві звичаї вводять, роскошей учать, — ми скромні в одягах, тверезі, супокійні обійдемось без галасів ярмарчних. Не треба нам янї мавританьского письма, анї азіятского кадила, анї дамаскиньских шовків, анї вин з Крети, анї пурпури, анї золота арабского, — а про те не сміє нїхто прозивати нас лїсними дикими бестіями. Не та добра річ-посполита, не там розумний нарід, де богато ярмарків та купцїв, але там, де більше честноту поважають а з того огляду ми вас жалїємо а ви нам завидувати повинні. Ми, видячи вашу сваволю і розпусту, не перестаємо плакати і сльозами заливатись.
Думаєте, що вже конець? — нї! То, що я вам сказати маю, здасть ся вам неимовірним, але нїчо не відстрашить мене виявити всю правду, так як і вас нїчо не завстидає чинити такі річи. Коли гріх публичний, то нема що обвивати в бавовну.
Ви посилаєте до нас маґістрати такі нерозумні і такі темні, що анї наших прав розуміти анї ваших вияснити не в силї, бо не посилаєте людей гідних, але своїх приятелїв. Які ви им прикази даєте, — не знаю, але що они там у нас виробляють, оповім вам. Ото: беруть всьо, що хто дає, а роблять, що хотять; убогих остро карають, богачам перепускають; на богато зла глядять крізь пальцї, щоби могли потім більше взяти; о підданих не дбають, не надзорують, бо самі розпустї віддають ся; слабші нїяк не можуть найти у нас справедливости — одним словом: зовуть себе Римлянами а не встидають ся нищити нас.
Що-ж то значить ся, Римляне? Коли скінчить ся ваша захланність і горде ваше панованє? Скажіть: чого ще хочете від нас? — все дамо, тілько не мучте нас так немилосердно! Скуйте в кайдани наші дїти — не вложите на них зелїза більше, як витримати потрафлять, — заберіть наші маєтки, але-ж не жадайте податків, яких не можете у нас найти. Боїтесь може, щоби ми не повставали против вас і длятого так нас тиснете? Тож знайте, що коли-б ви нам забезпечили, що не будете нищити нашої землї, ми в-двоє стілько убезпечимо вас, що против вас не повстанемо. Коли може ще за мало слухаємо вас, то здойміть голови з плечей наших — острий меч не буде так прикрий головам нашим, як ваша лютість і жестокість. Чи знаєте, до чого довели ви, Римляне? Ото: мої земляки заприсяглись несповняти супружого обовязку через цїлий свій вік, аби не приводити дїтей на світ, а ті, що вже є, повбивати, щоб не лишити их в ярмі немилосердних тиранів...
Не так, не так треба би вам, Римляне, поступати з нами. Землею, що ви єї насилєм підбили, треба би рядити по справедливости, а тогдї мізерні невільники, побачивши вашу справедливість, поволи забували би на свою кривду.... А ви як поступаєте? Прийде до вас хто з наших до Риму в жалобою, мусить довго дожидати послуханя. Прийде убогій, що не має гроша, аби дати або вина до почестунку або оливи на жертву, або пурпури на дарунок, то не виграє нїчо більше, як хиба обіцянку: "чекай" — кажуть — "прийде час, справа твоя буде полагоджена", а той чекає і чекає, остатки тратить, потїшає ся надїєю, а вкінци програє справу, що була ясна як сонце і всї єму признавали, що правда за ним, а сенатори инакше осудили. І вертає неборак до дому знищений, завстиджений, обсміяний, і нарікає на всїх та проклинає і богів о месть взиває.
Скажу вам ще на конець: як ми живемо. Прийде лїто — збираємо колосє, в осени жолудь, в зимі галузє і рубаємо дрова в містї — оттак нужденно проживаємо свій вік, а ваші без милосердья нищать нас, — не уважають на те, що в той спосіб приводять до руїни цїлу річ-посполиту. До того вже дійшло, що я, мізерний хлоп, аби не глядїти своїми очима на таку мізерію, аби не чути наріканя і зойку убогих людей, покинув жінку й дїти та пійшов у лїси й степи. Там у лїсї дикій звіp не нападає на мене, як єго не зачіплю, а чоловік лихій! хоть чини єму добро, він тебе буде гонити. Бідний той, хто не має щастя, ще біднїйшій, хто в нещастю не може найти порятунку, але найбіднїйшій той, хто терпить і водить, що був би ратунок, але той, хто може і повинен порятувати не хоче.
Чи розумієте тепер, Римляне, що нас болить? Міркуйте з мого жалю, з яким до вас промавляю. Сльози очи заливають, язик деревіє, розум сили тратить — а що-ж доперва мусить дїятись у нас, коли своїми очима на те глядимо?! А я й сотої части не розповів. Коли мовлю неправду, то утнїть менї голову, але як се правда то вас всїx треба з урядів поскидати і з Риму повиганяти. О, справедливі суди божі! хоть як вас почитаю, але більше ще нарікати мушу, що висилаєте нa нас судьїв, що самі не гідні голов на карках носити... Коли я вас Римляне, уразив, то кладу сам свою голову на поріг — зітнїть єї! Волю умерти жертвуючи добровільно своє житє, як вам приносити славу, коли-б ви самі то житє, менї видерли!"
Такій був конець промови.
Цїсар Марко Аврелій звернув ся до товариства і сказав:
— Чуєте що за мудрість в тій лушпинї? бачите, що за зерно в тій полові? Кілько глубоких мислей! яка розумна звязь! Отже коли той хлоп скінчив свою мову, то — аби-м так ось з постелї підняв ся і богам був милий! — упав на землю і цїлу годину лежав і ждав, чи єму голови з плїч не здоймуть — а ми поспускали очи і з сорому слова промовити не могли, тілько подивляли єго відвагу, якої у лицapів наших не так легко найдеш. Тогдї сенат урадив: вислати нові маґістрати над Дунай наказати справедливість, мову сего селянина на віки заховати списану в актах, а потім видали ми декрет, силою котрого именували ми єго свобідним Римлянином і визначили єму платню дожизнену, бо Рим, мати наша, уміє цїнити і нагороджувати не тілько дїла честні, але й розумні слова.
[Дѣло, 24.06.1895]
24.06.1895