Сиве каміння край дороги.

 

(З лотишського.)

 

Все, все, що хочете — тільки не спиняйтеся!

 

Не сідайте спочивати на сиве каміння край дороги.

 

Тільки не це!

 

Це не каміння, це зачаровані люде, що колись отак саме мандрували туди, куди йдемо ми.

 

Йшли вони тим самим шляхом. Йшли так, як і ми а сильне бажання кликало їх далі.

 

Йшли вони шукати людини, людського життя, людського щастя шукати.

 

Багато їх йшло, а дійшло дуже мало.

 

І через це так багато сивого каміння в нашій рідній країні, краю шляхів.

 

Їх дуже багато...

 

І що року їх більше та більше стає.

 

Що року йдуть все нові та нові люде.

 

Неначе ластівки в осени.

 

Та все рідші та рідші стають їх лави.

 

Один, другий спинився.

 

Спинився, оглядається.

 

Крізь липи та яблуні визирає покрівля зі соломи.

 

І ще ващі стають у подорожного ноги, ще ващі. Немов липнуть вони до землі. Втома розходиться крізь по тілі.

 

І хочеться сісти, на одну тільки хвилинку сісти.

 

Сісти і в останнє звіряти оком те, що осталося ззаду.

 

Ще хвилина вагання...

 

Та чує вже сивий камінь, що він володіє.

 

Неначе самі по собі зігнулися подорожному ноги і він вже сідає.

 

Золотисте колосся схиляється йому на обличчя й нашіптує щось так тихо — тихесенько.

 

І трава обвиває йому ноги, немов одержати хоче.

 

Васильки хитають головками своїми синіми...

 

А вітер, що втих був, аби підслухати, про віщо річ буде, знов десь полинув, залинув, зашамотівши:

 

— Зостанься, зостанься осьтут і не йди!

 

— Не йди! — таємничо шепоче колосся.

 

— Так, так, не йди! — і собі закликають васильки.

 

З левад, здалеку чути, як коси бренять.

 

— Не йди!

 

Мов луна озивається плуг десь, ріжучи вогку землю:

 

— Не йди!

 

І от подорожний вчуває:

 

— Ні, не йтиму вже я, вже не йтиму!..

 

Сивий камінь його переміг. Немовби усмішка промайнула йому на виду, що мохом узявся.

 

Лічить він жертви свої.

 

Сила їх! О, яка сила велика! І будуть нові ще, будуть та й будуть...

 

Прийдуть, на хвилиночку сядуть спочати...

 

Та й остануться.

 

І так без краю, підуть сядуть спочати й остануться тут. І так без краю...

 

Дуже мало їх піде далі.

 

Ті тільки, що себе не жалітимуть зовсім, які те, що любили раніше, зненавидіти матимуть силу.

 

Ті тільки.

 

[Вперед! 08.02.1920]

 

08.02.1920