Жити і забувати

Уже понад три роки щосуботи я публікую на своїй сторінці в фейсбуці фото книжки, яку цього тижня читаю. Ця ідея виникла передусім, щоб побачити, які книжки читають мої друзі й підписники. Виміряти, так би мовити, середній читацький пульс свого кола. У такий спосіб можна привернути увагу до вартісної, та непоміченої книжки. Або й самому запримітити щось цікаве в коментарях.

 

 

Але кілька днів тому у відповідь на опубліковане фото я отримав дуже цікаве питання: «А ти пам’ятаєш всі ці прочитані книжки?». Заради такого питання варто було три роки фоткати палітурки. Бо воно зміщує фокус з кількості на якість: мовляв, а скільки книжок залишаються з тобою після прочитання?

 

Я відповім щиро: ні, я не пам’ятаю прочитаного. Сюжет, імена персонажів, якісь деталі – з часом змивається все. Більше того, проаналізувавши прочитані за останні роки книги, я дійшов висновку, що часто-густо навіть основної думки цих книг не пам’ятаю. Не кажучи вже про гуманістичний пафос.

 

Залишаються тільки враження. Скажімо, декаду тому моїм улюбленим письменником був Мілан Кундера. Я перечитав усе, що він написав, – романи, есеї, літературознавчі праці. То були російські переклади, і тепер, коли маємо нарешті й українську версію, я взявся ці романи перечитувати. Читаю так, ніби раніше не тримав їх у руках: сюжет цікавий, і я його зовсім не пам’ятаю.

 

Пригадую тільки стилістичну легкість Кундери, його есеїстичні відступи, характеристики персонажів через окремі жести чи сексуальні вподобання. Тобто в пам’яті залишилися якісь другорядні речі, а імена й фабульні повороти стерлися. І зосталося найголовніше – враження невагомості, ніби ти не посеред тексту, а посеред самої історії. Саме через це враження я зберіг любов до його творчості й через десятиліття до неї повернувся.

 

До свого сорому мушу визнати, що я, український філолог за освітою, геть забув сюжет роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Зате, наприклад, пам’ятаю рядок із Плужника «до синців тисли Мотрі груди». Бо мене вразив цей образ терору, залишився зі мною назавжди, а разом із ним – пам’ять про те, що Плужник – великий поет. Примхлива пам’ять закарбувала враження й розставила акценти.

 

Тому мені імпонує позиція Борхеса, який своїх студентів не змушував читати всю програму, а спонукав їх вибирати ті книжки, які до них «промовляють» і в магнетичний спосіб притягують. Бо в погоні за інформацією ми часто забуваємо, що читання – це передусім не про знання, а про чари, про створення нового світу в нашій уяві.

 

Я вже три роки за кожної нагоди повторюю всім, як сильно мене вразив роман Каталіна Флореску «Якоб вирішує любити». На кожному кроці раджу читати «Володарку Понтиди» Юрія Косача. Найперебірливішим звертаю увагу на «Цієї ночі я її бачив» Драґо Янчара. Вважаю, що без «Маршу Радецького» Йозефа Рота годі зрозуміти Центральну Європу. Але це не означає, що я доглибно пам’ятаю ці романи. Ні, в моїй пам’яті просто живе враження, що це справді велика література. Я можу не пам’ятати розділ і сторінку, але натомість пригадую, що особливо прекрасна фраза – в правому кутку нижнього абзацу.

 

Ідентична ситуація з фільмами й серіалами: подивився й забув. Зрештою, яким пеклом було б життя, якби ми пам’ятали все почуте, прочитане і побачене! Пам’ять робить нам шляхетну послугу, затираючи зайве і травматичне, пустопорожнє і прохідне. Трохи дуркуючи, можна підсумувати, що якби я пам’ятав зміст якоїсь ніякої книжки, то забув би дату Конотопської битви.

 

Я читаю не для того, щоб знати. Іноді читаю, щоб заснути. Часом – щоб убити час. Найчастіше – щоб пережити те, чого не переживав. Читаю для того, щоб забувати. Бо, забувши книжку, можу її потім перечитати знову.

 

Читаю, щоб забувати. І забуваю, щоб жити.

 

 

16.06.2020