Соціальне дистанціювання у Китаї та США. У чому різниця?

Ґіш Єн, Ці Вен

Соціальне дистанціювання неабияк непокоїть американців. Професор Єльського університету Ніколас Крістакіс, наприклад, застерігає, що воно «пригнічує наші глибоко вкорінені та еволюційно запрограмовані соціальні інстинкти». А журналіст Ґреґ Міллер цитує науковців, які стверджують, що соціальне дистанціювання може мати такі негативні відгалуження, як «захворювання серця, депресія, деменція та навіть смерть». З цим сильно контрастує відсутність інтересу до цієї теми у материковому Китаї. Аналіз соціальних мереж майже не виявив постів, в яких китайці нарікали б, що їх змушують до соціального дистанціювання. Натомість вони набагато більше переймалися такими проблемами, як безпека, зміна стилю життя, нудьга, а також потреба налагодити роботу, коли водночас потрібно доглядати за дітьми і займатися домашніми справами. Огляд наукової літератури в Китаї також не виявив статей, в яких порушувалися б психологічні проблеми, пов'язані з соціальним дистанціюванням.

Усе це здається дивним. Адже хіба східні культури не є більш колективістськими? Чи не мали б вони сильніше страждати від того, що їхні соціальні контакти обмежили? Щоби відповісти на це запитання, слід узяти до уваги те, що і на Сході, і на Заході люди мають невід'ємні соціальні потреби, але стратегії їхнього задоволення відрізняються. В індивідуалістській Західній цивілізації люди, звісно, люблять свої сім'ї, але багато часу проводять також разом із друзями, тобто обраними соціальними зв'язками.

Але щоби підтримувати ці зв’язки, потрібна міжособистісна взаємодія, яку ускладнює соціальне дистанціювання. Дослідники з Корнельського університету Дуен Нґуен та Сюзан Фассел довели, що американці, як порівняти з китайцями, більше потребують невербальних атрибутів спілкування – наприклад, виразу обличчя, зорового контакту та ін. Якщо їх бракує, американці більше, ніж китайці, вважатимуть, що співрозмовник образився чи втратив інтерес. Оскільки невербальні атрибути важко передаються електронними медіа, мешканці США страждають від нестачі емоційного спілкування.

Натомість у культурах з колективістською ментальністю, таких як Китай, люди більше схильні задовольняти свої соціальні потреби через кровні та професійні зв’язки – з родиною та колегами по роботі. Хоча ці зв’язки менше персоналізовані, їх легше підтримувати. Один з нас (Ці Вен) показав у своєму дослідженні, що азіати можуть отримати відчуття соціальної близькості майже від будь-якого соціального контакту – навіть від розмови про погоду. Такі зв’язки легше підтримувати під час такого тривалого соціального дистанціювання, як теперішній карантин.

Це, звісно, не означає, що пандемія COVID-19 не стала стресом для китайців. Ще й яким! Дослідження людей, які пережили SARS у 2003 р., показало, що навіть через рік у них спостерігали депресію і тривожність. Але причиною цього здебільшого була сама хвороба. Хоча в Гонконзі тоді теж запровадили карантин, його мешканці, як і сьогодні, не надто нарікали на вимогу соціального дистанціювання. Одне дослідження навіть показало, що відчуття соціальної приналежності під час епідемії SARS у Гонконзі, навпаки, зросло.

Чи можуть люди із західною ментальністю також зменшити свій стрес через те, що їх змушують до соціального дистанціювання? Можливо. Такі культурні феномени, як індивідуалізм та колективізм, очевидно, є дуже складними та динамічними. Неможливо точно передбачити, як вони розвиватимуться. Але все-таки можна поміркувати, чи теперішня пандемія якось вплине на екстремальний американський індивідуалізм, який досягнув піку не лише у сучасному світі, але, мабуть, у цілій людській історії. Уже тепер багато студентів коледжів повернулися до своїх батьківських домівок. Ці дорослі діти можуть краще оцінити мережі безпеки, які надають кровні зв’язки у кризові часи.

Крім того, якщо настане глибока рецесія, вона може звести разом розрізнених членів родин, а ті, хто втратив роботу, братимуть більше участі у вихованні дітей. Тож багатопоколіннєві сім’ї, навпаки, можуть стати поширенішими. Як наслідок, в індивідуалістичній Америці, яку часто зображують як націю ковбоїв, можуть зрости колективістські очікування.

Іронічно, що пандемія може мати зворотний ефект в Китаї, де у низці міст під час карантину різко зросла кількість розлучень. У Шеньчжені їх стало так багато, що пари мусять місяць чекати, щоб їхню заяву розглянули, а у невеликому місті Хунань чиновники, що займаються розлученнями, за повідомленням місцевої преси, були настільки зайнятими, що у них «навіть не було часу випити води».

Звісно, значний внесок у сімейні негаразди зробив стрес. Але частково загострилося й індивідуалістське мислення, яке підкреслює особисту свободу та вибір, на противагу відданості та обов'язку. Тому коли 34-річна Жанґ Нін застрягла вдома під час карантину, вона розгнівалась на чоловіка, який не допомагав їй з дитиною. Але останньою краплею для неї стала його фраза: «Хіба ж ти не повинна саме усе це робити?», яка ретранслювала класичний стереотип колективістського мислення.

Тож якщо китайці можуть менше відчувати стрес через соціальне дистанціювання, пандемія, як виглядає, змусила багатьох з них мислити більше індивідуалістично. Тож чи може світ, який через глобалізацію об'єднався фізично, завдяки пандемії об’єднатися психологічно? Побачимо.