Вулиці карантинних міст скидаються на мішанку сюжетів антиутопії та наук-попу, на сюрреальні уривки снів. Бо сон – це так само сповільнення. Се можливість для відновлення, перевантаження мозку та тіла. І в подібному ключі можна сприймати цю паузу, котру довелося взяти людству через коронавірус.
По тому, як люди все рідше з’являються на вулицях в масках, як все менше дотримуються дистанції, як збираються все більшими табунами – виникає відчуття, що карантин таки добігає кінця. Вони так поспішають повернутися до свого звичного ритму життя, до всіх його буденних прекрасностей та гидот, що аж починають поводитися так, наче ніяких обмежень уже не існує. Що загроза відступила. І тією безпечністю все віддаляють мить, коли старі порядки дійсно зможуть повернутися на круги своя. Якщо зможуть.
Карантин – це історія про ритм. Про відшукування забутого та загубленого в голопузім дитинстві, коли маленький простір був цілим світом. Коли існувала можливість стишити все зайве, дослухáтися й почути себе.
Страх та тривожні думки, котрі виникають од новин про поширення коронавірусу планетою, впливають на людей паралітично. Хочеться завмерти й прикинутися гіллякою, мов паличник. Залягти на дно в своєму Внутрішньому Брюґґе, аби зараза тебе не помітила.
Або вдавати, що її не існує, та намагатися вести спосіб життя, як до карантину. І ось цей варіант – це страх збитися з власного ритму. Або й поготів його втратити. Чи зрозуміти, що він насправді не ваш, а нав’язаний кимось чи чимось.
Самопроголошені нутриціологи(ні), декоратор(к)и соцмережних профілів, тревел-блогер(к)и та інші пройдисвіт(к)и від фейсбуку та інстаґраму довго вимагали в людства вийти із зони комфорту, кинутися назустріч небезпечному дивному світові. І коли значна частина таки наважилася на сей крок, коли вийшла на світло – клятий коронавірус вирішив загнати всіх назад до печер. Правда, для декого різноманітні виправи в далекі краї, просиджування штанів та протирання ліктів по кнайпах встигли стати тими самими нагрітими кубельцями комфорту. Тож далеко не для всіх повернення домів виявилося легкою справою. Дім для них перетворився з фортеці на в’язничні каземати.
Flat Earth – це більше не про пласкість світу, а про світ, що стиснувся до розмірів окремих квартир. Світ, де вікна можливостей дозволяють подорожувати здебільшого між вкладками та видами на садки та сусідські будинки. На балкони, де гарно співають сусіди, якщо ви замешкуєте в якій Іспанії чи Італії, а якщо ж в більш орієнтальній частині Європи, то на захаращені старою фурнітурою, мармулядою та іншими закрутками простори.
Великий глобальний світ, котрим він став в наших широтах менше десятиліття тому, раптом спинився й принишк. Він теж дослухається. Планета наче каже нам: «Та ти ся вспокоїш нарешті? Сядь каменем і сиди! Не пали трави! Не лізь до машини. Хочеш – пройдися кілька кілометрів до найближчого поля чи лісу й послухай, як сплять старі гаї».
Життя в ритмі подвійної перемотки дозволяє помічати лише щось велетенське чи довжелезне. Так втрачається увага до деталей. Так втрачається увага. Так втрачається споглядання як здатність.
Тому це нагода побачити прекрасне в малому. Роззирнутися. Намацати потрібне. Наслýхати. Відкрити світ всередині себе.
Еріх Фромм у «Мистецтві любові» писав про те, що справжня любов потребує неспішности. І дійсно – усе важливе потребує часу, занурення в тему, поринання з головою в те, що робиш. Але й так само повільної насолоди та її розтягування.
Проте се не означає, що потрібно взагалі зупинитися. Бо се історія про відтінки та напівтони. Тому варто прислухатися, дослухатися і навіть заслухатися тим крихітним світом, котрий навколо вас. Він може виявитися куди більшим й місткішим, ніж здається на перший погляд. Мати потаємні ходи, бічні лінії, розгалуження сюжету. Тому заглиблюватися, але не загрузнути. Відкривати, досліджувати, але обережно, аби не втрапити до кролячої нори.
Світ загалом все більше схиляється до того, що з цією постійною гонитвою щось не так. Скандинавські країни зменшують кількість робочих годин, середземноморські поширюють культ повільности – повільних міст, повільної їжі, повільної журналістики, на противагу гонитві мегаполісів, фаст-фуду та летючих стрічок новин.
Натомість людність на карантині продовжує глушити себе черговими марафонами та челенджами рекордів: осягнути більше курсів, ніж Галька з третього поверху, перечитати більше мотиваційних книжок, ніж буктюбер Василько, пробігти довкола стола більше, ніж хлопака-марафонець з Іспанії, посадити борше бараболю, ніж тета Гануся, спекти більше пляцків, ніж отой, як його – та неважливо.
І потім опиняються під завалами реальности, де дедлайни, діти та їхні онлайн-садочки та школи, мовні курси, сповіщення в соціалках та випічка в духовці – все водночас волає, сподіваючись привернути до себе вашу кволу увагу.
Ці забембані люди ризикують вийти із карантину глухими не лише до того всього, на що черговими катаклізмами натякає планета, а й до своїх близьких та себе самих.
Серед моїх знайомих стає все більше тих, хто вигорає й потребує помочі психолога. Тож карантин – хороша нагода, якщо не взятися за перевіднайдення власного ритму, то, принаймні, спланувати собі таку спробу. Почути світ в собі і себе в світі.
А подальші послаблення можуть стати в пригоді як поступова зміна оптики, аби придивлятися, з якою швидкістю і на якій соціальній дистанції вам зручно відчувати довколишній світ. Помаленьку, поступово, аби знову пригадати всі можливі ритми.
А до того можна нарешті трохи пожити, а не проживати все на рівні заголовків. Натомість людство невротично оновлює стрічку новин, сподіваючись врешті здибати там повідомлення про кінець пандемії. Чи хоча б про чергове тимчасове послаблення.
Портретна знимка Оксана Максимлюк
26.05.2020