Всім нам звісно, що значна часть нашої української інтеліґенції опинилася наслідком воєнно-політичних обставин поза межами Галицької Землі та коротає свій вік на еміґрації. Цей стан триває вже рік, у деяких вже другий рік!
Чомуж отже так діється?
Держави антанти постановили вирішити польсько-українську війну про Східну Галичину нотою найвищої Ради в Парижі з 11. липня 1919 р., в якій сказано, що польське правительство буде уповновласнене уладити цивільну адміністрацію у Східній Галичині, коли передше заключить з державами антанти договір, котрого умови мусять запоручити територіяльну автономію, як також політичну, реліґійну і особисту свободу мешканців. Отсей договір має основуватись на праві самоозначення, що про свою політичну приналежність виконають мешканці Східної Галичини в послідній інстанції.
На цій підставі уложено в місяці падолисті 1919 р. статут для Східної Галичини як автономної области; над сим статутом відтак раджено в Парижі, але його досі не вирішено. Отже значить, що вирішення справи Східної Галичини відложено на пізнійший час...
Але в межичасі заключили держави антанти з австрійською републикою і сукцесійними державами давної Австрії мировий договір в Saint Germain 11. вересня 1919 р., в котрім приняли загальну постанову артикулу 92., який виразно приказує, що ніхто з мешканців бувшої австро-угорської монархії не може з причини свого політичного становища в часі від 28. липня 1914 р. аж до остаточного визнання державної власти на цих областях або з причини уладжування своєї державної приналежности на підставі того договору — бути переслідуваним або безпокоєним. З цего слідує, що держави антанти подбали про охорону всіх мешканців бувшої австро-угорської монархії перед всяким переслідуванням політичним, та отсею загальною постановою мирового договору користуються всі мешканці колишньої австро-угорської монархії. А Українці?...
Чиж виконання цеї постанови мирового договору не припильновано з боку нашого уряду Західної Области? Цим урядом є тепер, о скільки знаємо, диктатор чи президент Української Національної Ради д-р Евген Петрушевич; наш посол у Відні Вол. Сінґалевич і уповновласнений секретар Осип Бурачинський. А як отсю справу треба в Парижі визнати, то тепер якраз є в Парижі п. д-р Евген Петрушевич і там є також наша спеціяльна дипльоматична місія під проводом д-ра Василя Панейка і мож сподіватись, що вони цею справою займуться...
Тим часом життєві інтереси нашого українського народа вимагають цего, аби вся його інтеліґенція в отсім важкім моменті стояла на своїх становищах. Кождий мусить станути на своїм місці! Та коли це не сталося досі, то у нас марнотравиться велику силу людського життя і національного майна — на еміґрації!
Чомуж не вертають домів? Тому, бо всяка еміґрація викликує свою питому психозу. Майже кождий з еміґрантів вважає, що ще не прийшов час до повороту, коли відносини в його вітчині не є зовсім безпечно уладжені та доки не створено условин до його повороту зі сторони тих чинників, що до цего є покликані чи обовязані...
Отсему невідрадному станови годиться зарадити. Caveant consules!
Громадська думка
12.05.1920