Малий фейлєтон
Акторська слава має свою траґічну черту. Спадає занавіса — каже Бєлінський — "и актора нѣтъ!" І справді ніякий мистець не вмирає так цілковито, як артист драматичний. Поет, маляр, різбар, композитор не вмирають ніколи; їх ґеній, їх талант, їх душа жити-муть віки в їх безсмертних творах. Живе Софокль, Фідій, Веляскез, Бетовен. Та вмер Росцій, вмерли: Ґеррік, Тальма, Клєрон, Рашель, Моджеєвська, Рубчакова, Юрчак... Знаменитий пяніст, скрипак, челіст і кожній славний віртуоз вмирають майже так як актор, та всеж таки крихітку менче цілковито. Вмер Паґаніні, остав по ньому його Страдіварій. Тому на його гробі не розбили його скрипки. А вмре актор, разом з ним сходить у могилу його чародійна скрипка. Бо актор є рівночасно віртуозом і інструментом. Тому смерть актора є для мене все подвійною жалобою; вона прикриває собою втрату артиста і його лютні, на якій вже ніхто другий не заграє, бо актор бере її зі собою у домовину. Разом з лютнею розсипується в порох... І остає по ньому лише спомин. Спадає занавіса і актора нема...
Такі невеселі думки про траґедію акторської слави і смуток долі, особливо нашого українського актора навіяла мені вчорашня розмова з одним з давних референтів театру тов. "Бесіда" і пізнійшим управителем театру. Ми розговорилися про давні роки. Він згадував давні часи, давних людей, що ходили по нашій сцені; говорив зі зворушенням і захопленням. І говорив про тверду житейську долю українського актора в Галичині. — Бо ніде мабуть під сонцем нема так важких і невдячних умов для життя і праці акторів, як у нас. До сеї пори не вспіли ми створити українському акторови можливих умов істновання, не встигли запевнити йому крихітки спокійного життя, щоби він без журби за завтрішню днину і за долю своїх найблищих міг трудитися для української сцени. Вистане пригадати імена жертв нашого театрального мистецтва. Бачинський, творець української постійної сцени в Галичині помер в нужді як дієтар, в нужді вмирали: Гриневецький і Ґембіцький, Ольшанський і Спирідон Підвисоцький і Ольховий і Юрчак, на ласкавім хлібі у родини кінчили свої дні: Кость Підвисоцький, Янович... Усіх їх згадували ми вчерашного вечера. І пригадалося нам ще одно імя зі старої ґвардії: Антоніна Осиповичева. Вислужила на українській сцені сорок літ. Віддала українському театральному мистецтву свою вроду, талант, нерви, сили, любов, труд, життя. Нині вона живе на одному з львівських передмість серед невимовно невідрадних відносин. Забули за неї всі. Забули ті, що могли про неї памятати і ті, що повинні памятати про заслужену і вислужену артистку української сцени. — І невже справді у нас так зле, так безсердечно і грубошкіро? Не розходиться тут о запомогу для артистки. Крайна пора зробити щось основного в тій справі. Люде, які в своїх руках мають долю українського театру, мусять подбати, щоби відносини в тім напрямі змінилися.
Най в недолі коротаюча вік Осиповичева буде останною в тому пресумному хороводі українських артистів, яким недостаток за життя зазирав у вічи і очі їм на вічний замикав сон...
Громадська думка
05.05.1920