Феномен Турина

Історія про те, що художник без своєї спадщини не існує

У 2018 році дуже багато говорили про Романа Турина. У Національному музеї ім. Андрея Шептицького у Львові відбулася виставка живопису і графіки, яка просто-таки відкрила цього дієвця як митця. До неї Роман Турин не був відомим, не мав візуального оприявнення для загалу.

Поява альбому його робіт (а насправді – ґрунтовного дослідження з добіркою листів і записів художника) ввела його спадщину в мистецтвознавчий обіг і засвідчила, що він існує як художник.

Досліджував життя Турина Роман Яців. Він розповів про роботу над альбомом, знахідку рідкісних фоторобіт митця і його бібліотеку.

Мистецтвознавець Роман Яців, дослідник життя і творчості Романа Турина.

– У заголовках всіх подій, пов’язаних з Романом Турином, так чи інакше фігурує фраза: «Під європейським капелюхом». Вона сприймається як невіддільна характеристика Романа Турина і допомагає персоналізувати його. Як з’явився такий промовистий образ?

– Це результат невидимих дискусій «в собі» щодо домінуючих рис ідентичності цього мистця (усміхається). Завжди для того щоб вдало сформулювати певну ідею, її треба добре вистраждати внутрішньо. Оскільки я довго борсався в самій стихії того явища, то і заголовок для концепції потрібно було шукати тривалий час. Турин дуже динамічна особистість, в його життєвій дорозі було багато акцентів… Потрібно було знайти щось таке консолідуюче і не банальне, яке би відображало його екзистенцію, його філософію життя. І ось, у візуальному матеріалі я побачив таку закономірність, що на фотографіях він з’являється в капелюсі, також, зважив на те, що він був європейцем по духу, був аристократичного покрою. То з того заголовок і з’явився.

Портрет Романа Турина з ресурсу Фотографії старого Львова.

Я розповів пані Галині Гронській (мистецтвознавиця, упорядниця  альбому), і вона відразу зрозуміла ідею. Потім була розмова з дизайнером Андрієм Кісем, бо він мав це врахувати при оформленні, і він теж прийняв цей концентрований візуальний образ.

Такі думки часто приходять зненацька… Можна тижнями-місяцями думати, а одного разу їхати в трамваї і «знайти» думку. 

– Ваші наукові дослідження пов’язані з Романом Турином чи це одиничне зацікавлення?

– У мене дуже широка шкала запитів до мистецьких проявів ХХ ст., і Турин проходить у них як одна з цікавих персоналій. Це, передусім, пов’язано з Никифором Дровняком), бо Турин завжди фігурував усюди, де б не говорили про Дровняка: і серед українців, і серед поляків, у будь-яких контекстах.

Робота Никифора Дровняка «Залізнична станція Північна», акварель, 30-ті рр. XX ст.

Щодо наявності імені Турина в структурі культурно-мистецького життя, то воно мені постійно траплялося, коли я розмовляв із моїм педагогом Данилом Довбошинським, з Володимиром Патиком, Романом Сельським.

У тому багатоманітті культурно-мистецьких проявів 60-х років Роман Турин був окремою фігурою, дуже інтригуючою, загадковою і маловідомою. У дослідженнях я міг хіба що дуже ситуативно брати його до уваги, хоча коли ще я працював у Музеї українського мистецтва, то у виставковій залі будинку Спілки організації львівських художників, який зараз зруйнований, відбулася його посмертна виставка. Вона мені запам’яталася, деякі образи досить виразно кинулися у вічі, зокрема монохромні пейзажі. Коли я був завідувачем відділу радянського мистецтва цього ж музею, то бачив у фондах роботи Турина, щоправда, вони мене не надихали. Те, що я тоді міг побачити, представляло «офіційного» Турина, а всієї його стрімкої біографії я тоді ще не знав. З тих фондів годі було зрозуміти різносторонність його особистості. 

Однак, я прийшов у мистецтвознавство тому, що хотів відкривати маловідомі імена. Ця програма для мене досі актуальна, але я навіть не думав, що мені так поталанить, і пані Галина Гронська запропонує співпрацювати у відкритті Турина для ширшої публіки.

Тема дуже складна, бо потребує занурення у багато супутніх досвідів вивчення модернізму, а в мене вже були дотичні публікації, зокрема, антологія «Ідеї, смисли, інтерпретації образотворчого мистецтва: українська теоретична думка ХХ століття».

У книжці, яка вийшла, не зреалізував усього, що треба сказати про Турина:  окремі аспекти необхідно розвивати і доповнювати. Деякі теми потребують цільових студій в архівах, наприклад, його контакти з Іларіоном Свєнціцьким чи з Василем Перебийносом.

А інший напрям висвітлення постаті Турина – це його зв’язки з львівським полікультурним середовищем, з групою «Артес», і про це є певні матеріали. Сам Турин приваблював мистців своїм свіжим глибоким враженням від паризьких контактів, від відвідин майстерні Моріса Табара, чи від присутності у кіностудіях, також, тим, що він контактував з Євгеном Деславом, який працював в галузі експериментального естетичного кіно, творив авангардне кіно, один з фільмів навіть зберігся. Так виглядає, що Турин хотів інтегрувати в культурний простір Львова ті високі стандарти і тенденції, під враженням від яких був.

Важко сказати, чи це йому вдалося, бо його доробок розпорошений. Треба шукати фотомонтажні праці. Я в альбомі навів тільки дві, бо тільки їх знайшов, але, думаю, вони не всі втрачені. Наприклад, вони можуть бути у спадщині мистецтвознавця і колекціонера Андрія Дороша, оскільки його батько приятелював з Турином.

Матеріали про львівську художню школу, яку він ініціював і очолював, збирати легше, бо є ті, хто з ним працювали. Вони теж можуть дати вихід на невідомі доробки митця.

– Чи вплинули захоплення та заняття фотографією і монтажем на його творчість у традиційних техніках?

– Я думаю, що в якийсь спосіб це можна відстежити, але на підставі тих матеріалів, які є, важко стверджувати. Речі експериментального характеру, ймовірно, втрачені. Те, що він показував у Парижі, сюди могло й не повернутися. Справа в тому, що величезна кількість творів вітчизняних мистців, що працювали поза Батьківщиною, розсіяні по приватних збірках, або навіть викинуті на смітник. Ось коли я займався українським мистецьким гуртком «Спокій», що існував від 1927 до 1939 року у Варшаві, то зіткнувся із ситуацією, з якою важко змиритися. У польських родинах рідко передавали у спадок куплені на виставках роботи. Ще відомих польських художників, як Яна Матейка – так, а інших – ні, навіть якщо вони були такого обдарування, як Петро Андрусів чи Ніл Хасевич. Тим паче, таке відбувалося й у Парижі, бо ж сотні мистців крутилися довкола Монмартру, панував зовсім інший рівень конкуренції.

Тому складно відстежити всі частинки історії спадщини Турина.

У його випадку, для повної реконструкції доробку бракує цілого ряду творів періоду 30-х років. Якраз по них можна було б відповісти на ваше запитання. Бо вже в його ескізах, які він робив в 40-х роках в часи війни, захоплення фотографією не відчувається.

Фотомонтажна робота Романа Турина. 1930-ті рр. З ресурсу Фотографії старого Львова

– Скільки часу тривала робота над альбомом? Які фактори вплинули на вибірку робіт?

– Були різні етапи. Матеріал освоювався групами, були перерви… Я думаю, роки чотири в цілому. Я не писав, поки не з’ясував для себе потрібних позицій, навіть якщо вони були суто біографічного характеру. Підсиленням у роботі для мене були книги і журнали з книгозбірні Турина. Вони показують, наскільки широкими були його контакти з колегами із Польщі, Франції. Показують його запити – це монографії бельгійських, іспанських, французьких, польських художників. Він кореспондував з багатьма польськими мистцями і вченими, які шанували його як першовідкривача Никифора. Кожен, хто досліджував Никифора, писав його біографії, чи журналістські тексти про нього, звертався до Турина. Усі розуміли, що без Турина писати про Никифора неплідно і навіть некоректно.

Основний об'єм праці зроблений з пані Галиною, вона дуже добре відчуває цей матеріал. Ми робили акцент на тому, щоб не було повторів, бо у творчому масиві є роботи, які мають варіанти композицій, пошуків, особливо багато рисунків. Хоча вони неймовірно віртуозні, від багатьох довелося відмовитися. Деякі твори були близькими до того, як малював Роман Сельський чи Леопольд Левицький, з якими він спілкувався, але не всі вони підписані. Потрібно було відповідально поставитися до авторства і запобігти тому, щоб до альбому потрапили роботи інших авторів.

– Цікаво дізнатися більше про бібліотеку Турина, про яку ви згадували. Що він читав? Які художні книги там були?

– Про художні книжки важко сказати. Але він цікавився різними явищами модернізму і не тільки. У його збірці є багато книг з автографами, наприклад, Василя Касіяна, є багато маленьких монографічних альбомчиків мистців другого чи третього ешелону: румунських (Стефан Лучіан, Нікола Тоніца), унікальної португальсько-французької абстракціоністки Марії Гелени Війєри да Сільви, чеських модерністів. Він купував їх у львівському книжковому магазині «Дружба». Там можна було знайти літературу чеською чи польською, і пізнавати те, що було під забороною в нашій мистецькій освіті. Тому він мав багато незвичних на той час і цікавих книжок, деякі привіз ще з Парижа. А також мав журнали і каталоги виставок. Це те, що було безпосереднім контекстом, у якому він вибудовував свою філософію творчості.  

– Турин проявив себе у дуже багатьох сферах і, вочевидь, мав задатки до різнопланової творчості. Які особисті риси дозволили йому бути як громадським діячем, так і митцем, освітянином?

– Я б сказав, що йому іманентні дві риси. З одного боку – інтуїція, він дуже добре відчував, що таке якісний естетичний чи інтелектуальний продукт, а з іншого – ерудиція, бо він завжди мав інтерес і працював у різних напрямках. У середовищі його вирізняло те, що він приваблював своєю якоюсь такою внутрішньою магією, універсальністю своїх запитів, був компетентний у багатьох питаннях, міг підтримувати будь-яку тему розмови на високому рівні. Йому притаманний аристократизм духу, і це найбільш важлива його риса.

– Зважаючи на все сказане, чому Турин настільки маловідомий? 

– Тепер він маловідомий, бо не було прикладено достатньо зусиль до того, щоб розібратися у тих складних взаємозв’язках між його раннім періодом і завершальним. Якщо взяти до уваги роботи 40-70-их років, то не видається, що за ними стоїть така особистість-феномен. Одиничні твори не розкривають його масштабу, як діяча.

Якщо ж говорити про прижиттєвий імідж, то причина десь у герметизмі його способу життя: тільки поодинокі знали його і бачили ту різносторонність. У свій час він теж не був відомий у масовій культурі, але для знаючих людей, для інтелігенції, був дуже авторитетною фігурою.

Роман Турин – ціла сторінка історії не тільки українського малярства, але й освіти, фотосправи. Завдяки альбому, він став більш відкритим для загалу як художник, мислитель, педагог, експериментатор і новатор. Його важко розгледіти за постатями Сельського і Патика, однак без нього вітчизняне мистецьке середовище ХХ ст. втратило би свій зв'язок зі світовим контекстом.

Розмовляла Анастасія Холявка.