Дідусь із наплічником

 

Я пам'ятав його – і зайве пояснювати, чому. Також пам'ятаю місце, наче і досі там перебуваю: проспект Маршала Тіто, поблизу моста, де Гаврило Принцип убив ерцгерцога Фердинанда і його дружину. А позаяк я зробив нотатки в зошиті, який зберігаю, то пам'ятаю також дату: 11 серпня 1993 року. То була тяжка пора в Сараєво, і ми розповідали про це в телевізійних новинах. Директорка служби новин, фанатичка і сектантка – іншої такої я більше ніколи не мав – вимагала, аби ми не присилали скільки кривавого м'яса, бо інформаційна стійка сочилася кров'ю і Хав’єру Солані, шефу європейської дипломатії, який цілувався засмоктом із сербськими різниками, кажучи, що він їх умиротворює, наші репортажі псували усмішку. Але ми це мали в носі і завдяки Мігелю Анхелю Сакалузі, нашому безпосередньому начальнику, який був моїм другом і прикривав нас, розповідали те, що нам видавалося доцільним. Як доказ у вас є телевізійний архів.

 

Ми були на тому розі поблизу річки, займаючись “шопінгом”. Йти на “шопінг” означало для нас виходити щодня на полювання в шоломах, камізельках і з рештою манаття, влаштовуватися там, де того дня падають бомби, і коли одна з них падала близько, бігти знімати по гарячих слідах подію та її наслідки. Однак були ще снайпери, і це ускладнювало справу: якщо занадто вистромиш кумпол чи заґавишся, переходячи вулицю, тебе підстрелять. Тому ми й сиділи, забившись у кут: я, оператор Пако Кустодіо, звукооператор Мігель де ля Фуенте і Слободанка, наша боснійська перекладачка. Ми вчотирьох сиділи на землі, спершись спинами об стіну. Вище на тротуарі лежала мертва жінка, і це було достатньою порадою не йти в той бік або робити це обережно. Тому коли прийшов худий старушок з наплічником і пластиковою флягою й захотів перейти на інший бік, ми порадили йому не ризикувати. Pazi Snaiperisti, дідусю. Тебе підстрелять. Тоді він попросив у нас цигарку і залишився викурити її з нами. І поки це робив, розповів нам про своє життя.

 

Війна чи людські біди мають багато видів – і на той час я вже знав декілька. Але та видалася мені особливо сумною. Старенький, читаю я у своїх записах, мав сімдесят дев’ять років і звався Стефан Бозурі (гадаю, це “з”, однак не впевнений). Він не мав іншої рідні, опріч також старенької дружини-інваліда, з якою жив у понівеченому бомбами і пострілами будинку. Зиму вони прожили без світла й опалення. Тепер, улітку, по воду треба було йти до розбитого водогону, де люди ставали в чергу і де інколи вибух бомби лишав по собі масакру. Стефан, колишній державний чиновник, розповів нам, що якийсь час вони з дружиною жили із заощаджень, платячи молодій жінці, яка їх доглядала. Однак заощадження скінчилися, та й гроші втратили ціну – і молода жінка не вернулася. Тож потроху вони позбулися всього, що мало якусь цінність, включно з книжками. Наостанку залишилися без нічого, і позаяк дружина не могла встати з ліжка, саме він щодня виходив з дому, кидаючи виклик гарматним залпам і снайперам, з порожнім наплічником і пластиковою флягою на пошуки води і, як пощастить, якось їжі. Завжди був хтось, хто зжалювався над ним: блакитні шоломи, хтось зі знайомих,  якась жінка, яка щось варила на імпровізованій плиті на вулиці.

 

Нас здивувала його сила духу. Природність, з якою він оповідав історію двох бідолашних самотніх людських створінь, покинутих усіма, і щоденну одіссею старого, який з наплічником і флягою дріботів пустельними вулицями Сараєва, шукаючи, що б принести своїй дружині. Одна історія серед тисяч, крапля, загублена в океані трагедій світу, яку її протагоніст розповідав нам без драматизму, зі стоїчною простотою чоловіка, який свідомий, завдяки віку і досвіду, що правила життя треба приймати спокійно: і тоді, коли виграєш, і тоді, коли програєш, коли починаєш чи коли завершуєш. “Не можу прийняти тільки одного (і то була його єдина скарга) – що мене можуть вбити, а вона залишиться там сама і чекатиме мене”. 

 

Ми дали йому все, що мали: пачку “Кемелу”, аспірин, плитку шоколаду, надпочатий флакон гелю для ванни і останні енергетичні батончики, які ще залишилися в Кустодіо. Потім неподалік від нас впала бомба і ми побігли все знімати: може, ще встигнемо вийти в новинах. Останнє, що я пам'ятаю про Стефана Борузі, – це сльоза, яку він зронив, згадавши свою самотню і покинуту дружину: одна-єдина сльоза, що збігла по його щоці і затрималася на підборідді, на сивих волосинках неголеного старого обличчя.

 

 

 


Arturo Pérez-Reverte
El abuelo de la mochila
XL Semanal, 19.04.2020
Зреферувала Галина Грабовська

 

 

27.04.2020