Писати про кіно, подивившись трейлер – остання річ, тож ці розмисли є радше передчуттям, анонсом фільму. Сподіваюся, мене дещо виправдовує давнє знайомство з літературною основою. Свого часу ця книжка зажила скандальної слави, її зараховували то до «жорсткого порно», то до «найправдивіших свідчень про Голокост». Український видавець роману (КСД, 2018) на обкладинці зазначив просто: «Найжорстокіша книжка сучасності».
В Інтернеті з'явилися реклама і трейлер фільму «Розфарбований птах», що його Чехія за кілька тижнів представить на Венеційському фестивалі, а небавом я побачив матеріял порталу Любешівщини, на якому не без гордости сповіщається, що стрічку знято на теренах цього волинського краю.
Не знаю, що спонукало чехів – зокрема, режисера Вацлава Маргоула – екранізувати однойменну книжку Єжи Косинського, але те, що серед виробників бачимо Україну, мене не тішить. Я читав цю повість, або ж короткий роман, англійською ще 1984 року, перебуваючи у складі радянської «місії допомоги» (чому в лапках, пояснюю у своєму романі «Дорога на Асмару») в Ефіопії: хтось із колег-перекладачів купив її на книжковому розвалі в центрі Аддис-Абеби, і відтоді книжечка ходила «серед своїх».
Прочитане ошелешило, прибило – можливо, ще й тому, що лягло на перші враження «цивіліста»-дворічника від рідної Радянської Армії, яка теж не відрізнялася людинолюбством, надто в контексті «Афгану», де встигло побувати чимало з моїх кадрових товаришів зі служби.
До відкриття інфошлюзів перебудови залишалося ще кілька років, і деякі сцени роману, прописані з особливим смаком, врізалися в пам'ять назавжди. Для тих, хто пам'ятає тогочасний фільм Елема Климова «Іди й дивись», скажу, що це мелодрама в порівнянні з тим, що могло вийти – і, гадаю, вийшло – з екранізації «Розфарбованого птаха», де косоокі кавалеристи (у книжці їх ідентифіковано як калмиків на службі СС) ґвалтують своїх неповнолітніх жертв не вилазячи з сідла.
Сьогодні мене, однак, турбує інша (чи та сама?) провідна лінія книжки і, треба думати, фільму. З єврейського хлопчика, який намагається вижити і знайти батьків, весь час знущаються польські селяни – у книжці всі як один садисти й антисеміти, а половина ще й збоченці. Чому книжку було свого часу заборонено в Польщі і чому не тільки там за нею тягнеться слава «плоду розуму, схибленого на садомазохізмі» (надто відтоді як Косинський визнав, що більшу частину буцімто автобіографічної повісті вигадав), можна прочитати в багатьох джерелах. Особливої пікантності історії з автобіографічністю надає той факт, що Косинського, як виявилося пізніше, під час війни прихистила родина польських селян, чудово знаючи, чим ризикує.
Ми знаємо, що в Польщі по війні справді були погроми, що під час війни, як і майже всюди в окупованих країнах, було чимало випадків, коли євреїв видавали гестапо. Але знаємо й те, скільки євреїв було врятовано такими ж сміливими й людяними поляками, як ті, хто надав притулок маленькому Єжи; достатньо згадати, що Праведників Світу найбільше саме серед поляків.
Як на мене, ці дві лінії – масові звірства, у тому числі сексуальні, в часи війни і злочини проти євреїв з боку польських селян – можуть змішатися в голові дитини, але не на сторінках книжки, що її такі авторитети, як Елі Візель, у кінці 1960-х вітали як одну з найкращих про Голокост, і не в художній стрічці, яка через п’ятдесят років, уже за місяць, вийде на екрани – певно, в Україні теж.
Не та слава в цієї літературної основи, щоб робити з неї таке вибухонебезпечне кіно. Художній фільм – не історична монографія, це – узагальнення, тим ширше, чим страшніший сюжет. І шкода, що Україна надала свої «локації» і кошти картині, яка навряд чи сприятиме кращим стосункам із сусідкою.
Але, можливо, фільм оминає всі ці гострі кути? Недарма ж його персонажі – крім німців і росіян – спілкуються штучною «міжслов’янською» мовою? Цікаво, як пише про цей момент (всіляко підкреслюючи його значення) авторка матеріялу «Раскрашенная птица» – кинодебют межславянского языка» на «Радіо Прага» (російська служба):
«Родина Єжи Косинського, якій по його смерті відійшли авторські права на книжку, не дозволила жодній американській кінокомпанії зняти фільм тому, що ті пропонували зробити це або польською, або українською, або російською… Та це було б неприйнятно, бо в книжці ніде не сказано про те, де саме відбувається дія. Судячи з усього, однак – переважно в межах слов’янського граматичного простору».
І – там-таки, у вступному абзаці:
«Роман «Розфарбований птах», який вийшов друком 1965 р., було покритиковано через «детальне смакування» сцен насильства, що його чинять як нацисти, так і польські селяни».
То все ж таки – польські чи не польські?
І навіть якби читач/глядач пристав на «слов’янський граматичний простір», що дає ця спроба розмазати страхіття книжки «по всіх сестрах»? Тільки ось що (американське Інтернет-видання Variety):
«Розфарбований птах» малює пекло слов’янських жахів воєнного часу».
Що ж, заодно з’ясуємо, як до цього ставляться різні слов’яни.
Чи має фільм шанси на ґран-прі? Авжеж. «Жорстке порно» зробить свою справу, це називатимуть «гранична відвертість камери». Буде сказано багато слів про поневіряння маленького біженця, сироти, Іншого в байдужо-ворожому світі, про те, як сьогодні в Європі, зокрема Центральній та Східній, набирає силу націоналізм, ксенофобія (далі зрозуміло).
І тут прикметна одна річ. Попри всі «перегини на місцях» Червона Армія постає в романі як рятівниця-визволителька, і тому свого часу книжка відмінно вписалася у, скажімо, загально-лівий дискурс про ДСВ.
Сьогодні, напередодні 80-ї річниці початку війни, політичний клімат в Європі дозволяє повторити цю тезу – незважаючи на все, що нині відомо про діяння визволителів і в Німеччині, де їхніми жертвами стали десятки, можливо, сотні тисяч жінок і дітей, і навіть у «братніх слов’янських країнах».
Чи варто нам чекати появи європейського фільму, який нарешті покаже обидва людожерські режими – лобом в лоб і пліч-о-пліч ? Не на ці роковини. У будь-якому разі – це не «Розфарбований птах».
П’ятдесят років тому на обкладинці одного з перших американських видань «автобіографічного» роману Косинського наведено думку впливового на той час у США психолога: «Стоятиме поряд з незабутнім щоденником Анни Франк… надзвичайно потужний людський документ». От і все. Документ. Закріпити цей «меседж» для кіно не проблема, особливо якщо не щадити чутливості глядача.
А ось думка німецько-американського історика та історіографа Ґеорґа Іґґерса: «Якщо демонтуємо кордон між фактом і фікцією і прирівняємо історію до вимислу, як захистимо себе від тверджень, що Голокосту ніколи не було? Як єврей, що дивом уник Голокосту, я дуже добре знаю, що воно таке». Інтерв'ю з Іґґерсом 1993 року, назване «Як історики ми повинні боротися з інструменталізацією історії», виходить далеко за рамки розмови про чесько-українсько-словацький фільм, але як ніколи (чи краще сказати як завжди) актуальне для України.
Сергій Сингаївський, прозаїк і перекладач
Фото: кадри трейлера фільму «Пофарбоване пташеня»
14.08.2019