Ні, дякую

Кармен Посадас

Мій друг Монтеро Ґлес недавно опублікував статтю про бажання бути безсмертним, що є настільки людським. У ній він згадував Alcor Life Extension, некомерційну організацію, яка займається кріонікою, іншими словами, збереженням мертвих людей у рідкому азоті для їхнього можливого воскресіння, коли буде знайдено лік для хвороби, на яку вони страждали. Згідно з тим, що я читаю в інтернеті, для того, аби цей метод був ефективнішим, варто відділяти голову від тіла – кажучи попросту, обезголовлювати “пацієнта” – і кріоконсервувати її окремо. І не лише тому, що так пацієнт займає менше місця, але також тому, що так краще для його подальшого воскресіння. Проте іноді трапляються прикрі випадки, як той, що стався із зіркою бейсболу Тедом Вільямсом кілька років тому. Працівник організації обнародував той факт, що не тільки зникла частина ДНК Вільямса, але ще його голова через недогляд зазнала певного ушкодження через появу отвору. Ще донедавна такі новини читалися як наукова фантастика. Усі ми чули міську легенду, згідно з якою Волт Дісней та інші знаменитості чекають, заморожені, аби наука дозволила повернути їх до життя. Фактично перший кріоконсервований труп, тіло професора Джеймса Бедфорда, вже 50 років очікує на своє воскресіння з мертвих. Нині є дві обставини, які переводять кріоконсервацію зі сфери наукової фантастики у царину можливого. З одного боку, щораз більший поступ в медицині, який вже віддавна дозволяє, наприклад, використовувати заморожені яйцеклітини і сперму через багато років після їхнього забору. Очевидно, ця техніка, нині така звична, розвинулася, коли помітили, що жаби здатні вижити при заморожуванні. Іншою обставиною, яка робить актуальними методи, які досі здавалися характернішими для Віктора Франкенштайна, є невмолиме старіння західних суспільств. Наприклад, в Іспанії середній вік іспанців за дуже короткий час збільшився із 39 до 43 років. Тому вважають, що в 2030 році кожна четверта людина матиме понад 65 років. Такі самі красномовні дані вказують на те, що кількість сторічних людей збільшиться учетверо, а тривалість життя народжених після 2007 року сягне 103 років. Ці прогнози, як і ті, що вказують, що в майбутньому ми житимемо 120 років, подаються у пресі як чудові новини. Мабуть, я дуже дивне створіння, але те, що мене заморозять, воскресять і навіть ідея жити 120 років, здається мені кошмаром. Почнімо з того, що ті, хто радіє, що ми житимемо понад сторіччя, схоже, не застановляються на тому, що довшим стане не життя, а старість. Чи хочу я бути чарівною старенькою впродовж тридцяти, сорока чи п’ятдесяти років? Ні, дякую. Також мені не хочеться, аби мене заморозили, як жабу (до того ж обезголовлену). Про воскресіння можу сказати тільки одне: така перспектива занадто нагадує мені Ріп ван Вінкля. У цьому оповіданні Вашингтона Ірвінга мирний селянин засинає під деревом, а прокинувшись, виявляє, що проминуло багато років. Спочатку він у захваті від тих змін, які відбулися в Сполучених Штатах. Його країна вже не є британською колонією; ось-ось мають відбутися вибори; перемогла демократія, якої він так прагнув. Утім, вже незабаром він починає усвідомлювати, що не все так веселково. Більшість його родичів, включно з його дружиною, померли; йому невтямки, що діється довкола нього, а люди дивляться на нього, немов на інопланетянина. Одне слово, все, чого досяг Ріп ван Вінкль своїм чудесним сном, – це чутися цілком самотнім у світі.

Тому я волію ігнорувати химери. Аби не було так, що, запавши, як жаба, у зимову сплячку на роки (чи сторіччя), я прокинуся тільки для того, аби виявити, що безсмертя і самотність – це одне і те саме.