(Републиканські війська під командуванням Ґенерала Омеляновича-Павленка. — Бої з Денікінцями і большевиками та стріча з Галичанами. — Червона Галицька армія. — Вістка про здобуття Одеси армією Павленка.)
Варшава, 31. березня 1920.
В падолисті м. р. пропала українська армія під ударами тифу і повного одрізання від світа. Рештки небоєздатної тзв. галицької армії перейшли по заключенню ситківського договору під захист Денікіна, а останки тзв. республиканської української армії, розбиті цим-же Денікіном, відступали на північ і захід, де стояла на українських землях польська армія.
І одно і друге українське військо, галицьке і республіканське, розуміли себе, розуміли Голгофу свою і України. На новоушицькім шляху нпр. стрінулися відділи одної і другої армії. У одних і других "тризуб" на шапках. Галичане ішли з ним до Денікіна, — республиканці відступали з ним під напором цьогож Денікіна в напрямі польського кордону... Миналися мовчки, без взаїмних наклепів, без жалю до себе, а тілько з безмірним жалем до грізної немилосерної долі.
Кілька тисячок республіканської армії перейшли тоді з гол. Отаманом польський кордон, шукаючи захисту в Польщі, — а решта, яких 8.000 старшин і козаків, подалися по наказу Головного Отамана на Хмельник під командуванням був. начального вожда галицької армії ґенер. Омеляновича-Павленка. Завданням цеї ґрупи було пробитися через большевицькі і денікінські війська в глиб України, перезимувати там і почати з весною нову боротьбу під знаменем Української Народньої Республики.
Ця незвичайно важка, геройська постанова вповні повелася. Ґрупа Ом. Павленка продерлася серед боїв коло Липовця, Животова, Жаткова через ворожі війська і, переходячи майже цілий час як один кіш з одної ґубернії в другу, перебула зиму в ріжних повітах право- і лівобережної України, скрізь даючи собі раду серед ворожих військ на Україні, нікому з них не віддавши своєї збруї і свого воєнного майна. Тиф шалів і в ґрупі Ом. Павленка. Призначений начальником штабу полк. Мишковський (бувш. нач. штабу гал. армії) не міг відійти з ґрупою захворівши на тиф і тому його місце займає тимчасом відомий от. Долуд, а з решти старшин, крім самого ґен. Павленка, перебули тиф майже всі. Так само козаки. Серед тифу і морозів довелося цій групі перебути неодну ніч під голим небом, наступати і відходити, роблючи по 40 верстов у днину. Тілько моральна і матеріяльна допомога українського селянства дали змогу виконати таке блескуче завдання цій ґрупі, яка вибралася в похід тілько з 10 міліонами карбованців. Тепер ця ґрупа далеко сильнійша, ніж в листопаді минулого року. Складається із трьох дивізій. Запорозькою дивізією командує полк. Гулей, — волинською полк. Загродський, а київською четар Юрко Тютюнник.
Перед різдвяними святами навязав ґен. Павленко зносини з начальною командою гал. армії. Оба командування згодилися тоді утворити спільну українську армію під командою ґен. Павленка. Знаменитий начальник штабу гал. армії, полк. Шаманек, мав стати спільним начальником штабу, а другий представник Галичан спільним начальником "постачання".
Пізнійша політична ситуація розбила цю умову. Одначе відносини між обома арміями осталися добрі. Галичане виміняли раз свої кращі коні і гармати відділови ґен. Павленка. Тиф так знищив Галичан, що в зимі вони могли післати в бій тілько найбільше дві тисячі баґнетів.
Денікінови не дали галицькі війська майже ніякої допомоги. Як червона армія стала наступати на Одесу, команда пробуваючих в Одесі галицьких військ хотіла перебрати оборону міста на себе під умовою, що комендант тамошніх денікінських військ ґен. Шілінґ передасть повну власть самим Галичанам. Всі згодилися на цю умову, тілько сам Шілінгґ заявив тоді: "я не могу санкціонировать этого постановленія; вы можете меня арестовать; но пока я здѣсь, власть должна принадлежать "добровольческой армії" (денікінцям)". (Варшавское Слово ч. 70). За кілька днів втік Шілінґ з своїми "добровольцями" з Одеси.
Перед відступом з Одеси видав, як читаю в Київських "Вістях", комендант галицьких частин свому військови наказ відступати з города в напрямі румунської границі, аби здатися Румунам. Цього наказу не виконано. Останні ґренадіри галицької армії воліли скинути старшинські відзнаки і заміняти блакитно-жовтий прапор на червоний, аби остатися зі збруєю на Україні.
Загал галицької армії згуртувався в першій половині ц. м. в районі Бершадь-Ободівка (коло Вапнярки) під командою тов. Порайка, в червоних стрічках... Останки бриґади УСС. були тоді в селі Бірлівці. Три червоні галицькі полки були тоді з ґен. Кравсом в Одесі.
Сини одної матері, герої одної ідеї, стоять проти себе і готовляться до крівавого бою... Ідею вільної, соборної України убрала грізна доля в терновий вінок і веде її на Голгофу...
В такий немилосерно важкий великий тиждень України нагло приносять сьогодня усі часописи вістку, що армія ґен. Павленка зайняла Одесу і що перші ввійшли туди: 4. галицька дивізія і 1. чорноморський (наддніпр.) полк. Разом з цею вісткою приносять часописи і инші менше правдоподібні звідомлення, що цеюж армією занято Черкаси, Єлисавет, Умань, Знаменку і навіть Ялту! Однак вістка про Одесу — правдоподібна. Найблищі дні принесуть всю правду про зазначені події. Коли ця вістка правдива, то був би знак, що Голгофа кінчається, що ось-ось вже і нам блисне Воскресення.
Громадська думка
04.04.1920