Востаннє ми бачилися десь на шосе між Києвом та Львовом.
Він їхав зі столиці, ми з дружиною навпаки поверталися туди. Зідзвонилися, перетнулися, поговорили.
Місце (між Львовом і Києвом), формат (розмова в дорозі) були дуже символічними. Саме таким чином в дорозі з або до столиці відбувалися в нас найцікавіші для мене розмови в 2008-2010 роках.
Ми були «львівським десантом», який взявся змінювати країну під час другої спроби «помаранчевих». Іван Олександрович став міністром освіти, керівником його апарату стала моя дружина Ярина, я ж погодився очолити архів СБУ. Робота та рівні відповідальності були різними, ідентичним було бажання змінити галузі, за які взялися. Часу для нормальних розмов у робочий тиждень було катма, натомість у кінці, дорогою додому, в автівці міністра можна було наговоритися.
Він сидів попереду, впівоберта до нас. Напевно, не забуду ніколи його спокійного впевненого голосу в супроводі звуку двигуна. Говорили про політику, реформи і навіть народ, часом про щось глобальніше (світ), часом слухали цікаві фізичні «байки» (на кшталт чому небо синє).
Ті розмови були школою для мене. Трохи дивною, адже раніше Іван Олександрович як ректор здавався далеким світилом: він — улюблений всіма ректор університету Франка, я — далеко не найкращий його студент.
Тепер він вів розмову на рівних: розповідав щось зі свого досвіду, запитував про мій, який би скромний на той момент він не був.
Саме в нього навчився, як проводити зміни — впевнено, безкомпромісно, але щоб не зруйнувати галузь, яку реформуєш.
Саме його образ інтелігентного, зовні може навіть м‘якого, але всередині з твердим стрижнем, хотів наслідувати.
Схоже бачив ще в декого, кого хотів би вважати вчителями — Василя Кука, Євгена Сверстюка.
Він показав, що можна поєднувати глибокий професіоналізм у своїй сфері й успішність в політиці.
Він був Професором і Міністром.
Вмів перемагати і продовжувати боротьбу після поразки. В 2010 після приходу до влади Януковича ми обидва втратили посади. Іван Олександрович повернувся до Львова. На відміну від багатьох моїх колег, не відцурався від мене, на той момент «політично неблагонадійного» історика. Запросив в університет для реалізації спільного проєкту — електронного архіву визвольного руху. Проєкт був викликом одразу двом можновладцям того часу — наступнику Вакарчука на посаді міністра освіти Табачнику та голові СБУ Хорошковському. Але ми реалізували його, виклавши онлайн у вільному доступі тисячі раніше секретних документів КГБ, які знову намагалася заховати нова влада і навіть кримінально переслідувала за це.
Потім був ЄвроМайдан, Український інститут національної пам‘яті.
Його поради допомогали уникати помилок, не спинятися та йти вперед.
Пам’ятатиму їх і надалі, намагатимуся втілювати у життя.
Вічна Вам пам‘ять, пане Професоре і Міністре, дорогий Іване Олександровичу.
04.04.2020