Малий фейлєтон

 

Я стрінувся з ним після двайцятьох років розлуки. Був моїм товаришем з народної школи на провінції. Мав гарний голос, курив тютюн, грав концертово в ножик, в пера, ґузики і в кічку, любив ходити поза школу і за дівчатами. Словом був моїм добрим товаришем.

 

Нині вже постарівся, посивів, здивачів, запився, оженився з донькою багатого львівського колтуна, перейшов на римо-католицький обряд і є столярським майстром-дукою на Замарстинові.

 

Сердечно звитався зо мною. Розказав про свою житейську карієру. Говорив, як з біди прийшов на добро. Сам його вигляд стверджував слова. Опісля притишеним голосом спитав:

 

— Ти все ще Українець? Бо я перемалював фірму...

 

Я станув заклопотаний.

 

— Не було у мене що перемальовувати — кажу — мою фірму зареквірували ще перед двома роками; при тій нагоді взяли теж дещо з одіжи і білля, а мене самого час до часу брали під охорону в безпечне місце..

 

— Ет, чорт побери! — вирвалося мойому товаришеви і на чолі його зарисувалася борозда.

 

— І тобі теж що не до вподоби? питаю.

 

— Подлі часи. Бачиш: у мене велика столярська робітня. Люблю солідну роботу, але й люблю солідні замовлення. Від початку 1919 року маю роботи без кінця та всі вони пахнуть панським дідівством. Я того не люблю; остогидло мені. Хто вирветься, замовляє спальню. Я люблю робити цілу обстановку до хати. А тут ось як: Хто має їдальню, готов її продати, а як є замовлення, то лиш на спальні...

 

— Не розумію...

 

— Просте. Нема що їсти; в кого є обстанова до їдальні, то й її продасть, бо вона лишня. А жениться перший ліпший хлистик, то й замовляє спальню... А мені не остогидло. Люблю солідність, а тут довкруги банкроцтво...

 

Громадська думка

01.04.1920