Малий фейлєтон.
Михайлови Яцкову.
Переводиться давний тип людини. Куди не гляну оком, щораз то менче людей. Незадовго не стане ні одного чоловіка, остануть самі партійні товариші. І чогось мені лячне дожити тої хвилі, коли як "останній буржуй" Купріна лишуся на широкому морі самотний, беззахистний, а довкола мене стануть грізні боввани, а всі вони будуть партійні... Боюся тої недалекої хвилі, Коли все точно опреділиться по партіям, а я сердега остануся поза партіями а то й поза скобками... А чомусь-то не можу рішитися ні на ліво ні на право. Боюся партії. В мені покутує старосвітське упередження, що партії істнують лише на те, щоби перечити ідеям, яким про око служать. Здається мені, що я мігби начислити лише дуже мало справді розумних людей, яким не є душно в рамцях партії. Сьогоднішня дійсність поважно захитала стійкість не одної ідеї. Слова "людство" і "народ" уживається лиш на торжественних обходах або у вступних статтях, уживається їх більше для музичного ефекту, — а уживаючи їх, думається про партію. А коли говориться про людину, про чоловіка, то теж мається на думці лиш чоловіка з партії. У нас за кілька неділь буде так, як на Наддніпрянщині, де свідоцтво хрещення можна людині виставити щойно від дня вступлення до одної з партій.
Не люблю партій, а партії ще більше не люблять мене. Добре моє, добре і їх. Я їх лише не люблю, а вони мені закидують гуртом і зпоодинока наклони і тенденції нетрудові, ненаціональні, недемократичні, несоціялістичні, нереволюційні і т. д. і т. д.
Та я не гніваюся, лиш маю оден жаль до світа, що людство не складається з самих артистів. Нині в життю верховодять люде без таланту і без душі. Всюди паношиться сірий, буденний чоловічок, нині, партійний товариш все одно, чи з передавненим титулом професора, чи радника, чи з передавленою концесією шевця, кушніра або иншого тапіцера, а все він з довгим язиком, тісною лепетою, з фантазією поліціянта і амбіцією начальника постачання. Маю вражіння, що все довкола глухне від деклямацій тих чоловічків, туманіє від їх розуму, сліпне від їх патріотизму і спідлюється від їх затаєних аспірацій.
Та найстрашнійше те, що той тип партійної воші лізе в гору, лізе до культури, до мистецтва і висказує голосно свій погляд, а иноді й приказує. Партійному товаришеви мало, що товпа партійних товаришів поділила землю на парцелі. Товариш робить натяки, що коли би тільки пішов на компроміс з яким небудь деканатом, мігби поділити і облаки і небо. І сказав би тоді: Це моє, а це твоє!
Так воно йде.
Лиш бідні, самотні артисти ходять, блудять одинцем... Вже лиш вони остали поза партіями.
А я все таки питаюся: Чому людство не складається з самих артистів? Було би прецінь щось, що їх вяже — одна нефальшована ідея: мистецтво! На жаль артистів обмаль. Хоть є у нас люде, що пишуть поезії, повісти, драми і траґедії, рисують, малюють і різьблять, компонують сольові пісні, трія і хори з фортепяновим супроводом на чотири руки — для історії остануть вони поетами, драматургами, малярами, різьбарами, композиторами, — а я кажу, що в нашому життю дуже мало артистів...
Я пригадав собі книжку Оскара Уайльда п. з. "Людська душа в добі соціялізму". Уайльд бачить спасення в тім, що всі люде стануть артистами. Не будує він будучности ні на кооперативних ні на радянських формах, лише на артистичній ідеольоґії.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
У фабриці, де тепер працюю, роботодавці не люблять мене. Не люблять вони мене, а я не люблю їх. Добре їх, добре моє.
Оноді кликав мене наставник і каже: Пане Горобець! Я знаю, що ви говорите правду лиш тоді, як забудетеся. Та скажіть раз щиро: В кого ви вірите, чи в Маркса, чи в Льойд Джорджа, чи в Скоропадського, чи в Петлюру, чи в Миколу Ганкевича?
А я рубнув:
— Вірю в Бетовена!
Вражіння було фатальне.
Громадська думка
19.03.1920