Пекло – це свої

Перші кажуть, що вода у венеційських каналах за останні кілька тижнів очистилась і це, мовляв, очевидний тріумф природи над людиною, другі – що просто випрозорилась і тепер у ній видно мальків і пуголовків, треті – що в українській мові немає дієслова "випрозорюватися", а четверті – що за такий короткий термін вода очиститися не могла, а просто не збурюється тепер веслами прогулянкових ґондол і гвинтами маршрутних вапоретто.

Зрозуміло, що є і п'яті, і шості зі своїми здогадами, адже всі розуміються на таких елементарних матеріях. Певна річ, це лише конкретний образ, від якого можна дотанцювати до загального. Прозора вода венеційських каналів зненацька стала метафорою сподіваного очищення. І це водночас і симптоматично, і симпатично: навіть у гуманітарній катастрофі, попри смерть тисяч людей, ми воліємо шукати і знаходити щось життєствердне. Як сардонічно пожартував мій друг, польсько-український літературознавець Валерій Бутевич, "Світ без нас буде такий гарний, такий прекрасний – шкода лише, що ми не побачимо його в усій цій красі".

Перспективи життя мальків із пуголовками сьогодні і завтра – тема, безперечно, захоплива для природоохоронців, та все ж, поки ще можна, поговорімо про людину.

Постульована пандемією коронавірусу небажаність ближнього, його потенційна небезпечність, що виходить із медичних характеристик хвороби та способу її поширення, неминуче накладає відбиток на способи побутування людських колективів. Ми знову приречені згадувати класиків філософії екзистенціялізму з їхньою закинутістю і приреченістю людини, актуалізуємо всі можливі види соціяльного та психологічного відчуження – від Маркса до Маркузе, шукаємо нові види безконтактної взаємодії в умовах, коли Сартрове "пекло – це інші" перетворилося на "пекло – це свої, і ти сам – теж пекло".

Становище людської одиниці у класичному відчуженні ХХ століття відрізняється від сьогоднішнього насамперед тим, що рецепти його подолання, включаючи абсолютизацію комунікації й індивідуальних контактів, працюють у цифровому світі, раптово перекинутому в Середньовіччя, частково і принагідно. Віртуальний контакт має вичерпні характеристики: ми спілкуємося з рухомими зображеннями інших у відеоблоґах, більше не відчуваючи їхніх доторків й не чуючи їхніх запахів. Та й навіть безпосередній контакт із живою людською істотою дедалі частіше відбувається з обличчями, схованими за медичними масками. Нова хвиля взаємної алієнації може вилитись у відчуження відчужених, у якому буде дедалі менше довіри і дедалі більше підозри.

Жорсткий санітарно-епідеміологічний контроль – цілком виправданий і зрозумілий захід, проте тривога криється не в ньому самому, а в тому, чи не прийшов він у наше життя назавжди. Тому маніякальне бажання вийти на природу з родиною і побачити себе серед інших зі звичними шашликами і пивом – з одного боку рутинно-традиційне, з іншого боку ризикує обернутися видом обсесивно-компульсивного розладу. Пандемія рішуче заперечує давні призвичаєння і види соціяльних контактів, але значна частина людей все одно до кінця чіплятиметься за усталені звички і "битиметься головою об лід".

Ще один аспект нового становища людини – міра обмеження її участі в політичних процесах і редакція самого політичного ладу, що досі ґрунтувався на громадянських обов'язках і різноманітних свободах. Відтепер саме поняття громадянського суспільства і міри його активности й здатности до розвитку перебуватиме у прямій залежности до способу міжлюдських контактів, радикально обмежених новими умовами та приписами. І тут, певна річ, можливі різноманітні сценарії – від простих рішень у дусі перевірених історією ХХ століття тоталітарних тенденцій до розвитку нових форм автономізму й переформатування традиційних форм суспільної та політичної взаємодії.

Якщо все це і справді надовго або й назавжди, то яким чином здійснюватиметься процес політичного волевиявлення в не до кінця диджиталізованих, а отже засадничо нерівних, суспільствах? Як відбуватиметься політична боротьба і конкуренція ідеологій? І якими будуть ці ідеології? Як захищатимуть соціяльно упосліджених? Що прийде на зміну традиційним економічним системам після їхнього неминучого краху? Яким чином зміниться глобалізований світ після закриття кордонів і руйнування торговельних ланцюжків?

Усі ці питання занадто складні на сьогоднішній день, щоби не потрапити в пастки футурологічних прогнозів, де найлегше піти шляхом антиутопій, сформованих художньою літературою і кінематографом, або звичайних тоталітарних методів, засуджених історією і вже призабутих у нашій частині світу, а найважче – знайти підстави для нового гуманізму і соціяльного оптимізму. Тож поки цифрові відеокамери передають нам заспокійливі рухомі картинки з життя мальків і пуголовків в очищених від присутності людини венеційських каналах, ми можемо, наприклад, уявити, що хтось так само спостерігає за нами. І, можливо, навіть радіє нашим новим шансам і можливостям. Той, хто побачить цей прекрасний світ – з нами або без нас.