Примітивність Азарова

Людина з далекого минулого може не боятися, що з нею трапиться щось несподівано-неприємне. Прем'єр-міністр Азаров надто органічний у владі, такій самій примітивній, як він. Але цілком можливо, що молода поросль, яка вже користає з влади, спробує зробити Миколі Яновичу невеселий сюрприз.

Минулий місяць для Миколи Азарова видався дуже напруженим. Згадати варто хоч би його інтерв'ю французькому виданню Le Figaro, яке мало б познайомити європейців з головою уряду країни, що в Європу прагне. За деякі висловлювання Миколи Яновича в цьому творі PR-мистецтва вітчизняні євроінтеґратори мали б довго копати його в під'їзді будинку на вулиці Грушевського, де Микола Янович має робоче місце, або обзивати його негарними словами в ток-шоу (що, зрештою, одне й те саме).

Не можна навіть у платних інтерв'ю говорити таке: «Те, що французькі офіційні особи захотіли зіґнорувати таку країну, як Україна — одну з найбільших в Європі за площею та населеним, — це їхня проблема». Далі було сказано, що Україна очікує від Франції нормальної співпраці, «особливо в сфері культури». І тут Азарова (чи то пак, його текстовиків) понесло. Ну, не можна, навіть за великі гроші, в тій країні говорити, що «спроби диктувати нам нашу поведінку приречені на провал. Ми готові до діалогу, але ми не перебуваємо у відносинах вчителя і учня. Українська нація цього не дозволяла». На уточнювальне питання, чи намагається Франція диктувати Україні поведінку, Азаров відповів: «Я так не кажу. Нам дають поради, ми їх слухаємо, ведемо діалог, але я не збираюся пов'язувати питання євроінтеґрації з долею Тимошенко. Під час моїх зустрічей з європейськими лідерами ця тема, у кращому разі, перебуває на останньому місці, і я не хочу витрачати час на відповіді, пов'язані з цією пані. Вона не єдиний мешканець України».

Після такого будь-якому клерку кажуть «до побачення», але ж Азаров не помиляється і свій стиль примітивізму він у жодній фразі не зрадив.

Вся сила і водночас всі проблеми Миколи Яновича, можливо, полягають в тому, що він не бачив культового кіно «Хрещений батько», а про читання книжки шкода й мови. Прем'єр-міністр виказав себе, коли взнав, що за даними «Укравтодору» понад 80% транспортних засобів їздять із завищенням нормативних вагових показників.

«Бізнесмени економлять на кількості рейсів, а те, що від цього страждають інші громадяни, їх не хвилює», — повідомив світу прем'єр-міністр і відразу запропонував вихід зі ситуації. Виявляється, треба зупиняти перевізників, які везуть забагато вантажу, і штрафувати їх, потім шукати посадових осіб, які допустили перевантаження, і штрафувати їх, але вже ґрунтовніше. Цей рафінований примітивізм є альфою і омегою діяльності Миколи Яновича. Йому потрібно тільки спіймати і покарати. Проте, напевно, добре, що Азаров не знайомий з творчістю Маріо Пьюзо, бо в американця італійського походження, що створив «Хрещеного», є кілька інших цікавих персонажів. У контексті Азарова треба згадати Антоні Струччі. Цьому мафіозі з «п'яти сімейств» присвячено півтора абзацу, але ж диявол ховається в дрібницях. Мафіозі наживав свої гроші на тому, що мав автомобільну фірму з перевезень вантажів, мав підкуплену шляхову інспекцію, яка не звертала уваги на те, що вантажівки розбивають асфальт в драглі. І головне — Струччі був власником фірми, що ремонтує дорожнє покриття. Якби про таку елементарну трьохходівку взнав Микола Янович, то в нього б виникли проблеми особистого розвитку. Прем'єр не може зрозуміти, що такі трьохходівки — поширене явище не лише в Сполучених Штатах часів сухого закону, а й в сучасній Україні. Микола Янович надто примітивний навіть в таких справах, а тому на своїй посаді ще посидить, бо президент, який його туди допустив, про тонкощі творчості П'юзо чи про фільм Копполи навряд чи має бодай зелене уявлення.

Тому Миколі Яновичу треба бути примітивним у всьому, аби не вигадати якогось чуда, що здивує Віктора Януковича. Якщо в нього це вийде, то так само можна буде пояснити провал бюджету-2013, як і нові податки, акцизи і збори. Але є в Миколи Яновича проблема, яка знову ж таки криється в «Хрещеному батькові». Якщо робити паралелі далі, то варто пригадати, що в книжці й фільмі існують «молоді». В першому епізоді, коли Соні Корлеоне (син дона Віто) б'є фотоапарат якихось папарацці, все закінчується тим, що той самий мафіозі Соні кидає побитим жменю грошей. За часів абсолютних «биків» людям (навіть папарацці) били лице і нічого замість того не давали. Зараз громадяни, які можуть зробити більше, ніж три ходи, складають в черепі нещодавню купівлю засобів масової інформації. Покупець — маленька людина, яка має безпосередній стосунок до вітчизняного Соні Корлеоне, — не розбивав медія, а просто їх купив. Тобто він, «маленький Янукович», заплатив гроші (!) за якусь трансакцію. Навряд чи Микола Янович таке б допетрав, тож і в примітивізмі треба мати міру.

А от у чому можна собі зовсім не відмовляти, то це в переведенні стрілок. Приїхав Азаров з Європи, пішов на засідання Кабміну — і всі зрозуміли, що у фактичному зриві євроінтеґраційних процесів винен не уряд, а виключно Верховна Рада, яка раз блокує сама себе, раз викрикує таке, що хоч вуха затуляй.

«На Верховній Раді України лежить велика історична відповідальність. Я дуже хочу, щоб це зрозумів кожен народний депутат. Час, витрачений на блокування роботи парламенту, віддаляє нас від визначеної українським суспільством мети стати частиною об'єднаної Європи. Не від уряду зараз залежить, а від Верховної Ради, тому що більшість питань стосується законодавчих рішень Верховної Ради. І це було підкреслено на засіданні», — сказав Азаров, і згадав, що під час його візиту до Люксембурга 24 червня комісар ЄС з питань розширення та Європейської політики сусідства Штефан Фюле закликав українську опозицію працювати спільно з владою у питаннях європейської інтеґрації.

«Тому що, як він висловився, "злітна смуга закінчується". Ми закликаємо до того самого. Відкинути політичні амбіції та егоїзм заради великої національної мети», — наголосив Азаров.

Щоби не бути звинуваченими в запобіганні перед Заходом з його мафіозі та стосунками між бандитами і медіями, згадаймо історію країни, з якої ми вийшли, її останнього голову Ради Міністрів та його наступника. Микола Іванович Рижков (між іншим, народився на Донеччині) зірок з неба не хапав, але п'ять років на своєму посту за часів суворої перебудови відбув, як годиться. Він дуже добре відтінював Михайла Горбачова, а коли йшов у відставку, кажуть, напророчив: «Ви ще пошкодуєте за таким прем'єром». На місце Рижкова прийшов Валентин Сергійович Павлов, який провів страшну фінансову реформу, помінявши «сотні» і «п'ятдесятки» за кілька діб. Посполиті, які тримали заощадження в готівці, вилетіли в трубу і заробили інфаркти. Павлов був молодший за Рижкова лише на вісім років, але чомусь у Кремлі його мали за «молодого». А ще він був одним із організаторів Державного комітету надзвичайного стану, більше відомого як ГКЧП.