"Патріот".

Малий фейлєтон

Поїзд їде зі Станиславова в напрямі Львова. Ваґон, розуміється, без вікон і брудний. Проти мене сидить грубезний панисько, в соболевій шапці та великому подорожному кожусі. З першого погляду впізнає кождий, що це польський дідич. Їде, сердечно нудиться, позіхає.

На одній зі стацій всідає до ваґону ще один панок. На дідича за худий, а на урядовця за солідно вбраний. Всеж таки якась "грубша риба". Стоїть хвилину при дверах та розглядається, деби йому сісти.

Його очі падуть на соболеву шапку. Приглядається хвилинку, прижмуривши очі, лице його прибирає нараз радісний вигляд; він біжить з отвертими раменами в сторону дрімаючого дідича і кричить на весь ваґон.

— Ааа!... як маєтеся, пане брате Но-о-о!

— Ooo!... це ви, панє дзєю!" — закричала радісно й собі соболева шапка.

Обі "риби" облобизалися. Грубий панисько посунувся, посадив коло себе худого і пішла голосна на весь ваґон розмова на тему: "Як там здоровлячко? Жіночка? Діточки? і т. д. Заговорили і про "стосунки".

— Но, а як ви давали собі раду з гайдамаками, пане брате? — звернувся худий панок до соболевої шапки.

— З гайдамаками? Були — були неприємности і то великі; але, дякувати Богу та голота вже дістала за своє.

— А конята? Ті гарненькі шімлі вдалося урятувати?

— Очевидно. — Але перед нашими був я також в порядній опресії, панє дзєю — сказав шепотом дідич і оглянувся довкруги.

— А то як?

— А якже! В кілька днів по приході наші почали реквірувати коні по дворах. Але я, панє дзєю, не дурний. Як тільки дізнався про це, взяв я мого Івана і свої конята дьогтьом, дьогтьом! Висмарував їх на всі сторони! А пополудні глип! Заїзджає офіцир з жовнірами. Поручник. Розглядається на подвірю, туди-сюди, вкінці каже, що приїхали по коні.

"Алеж прошу, — кажу я, — тільки мої коні так спаршивіли, що не буде вам з них великої потіхи."

— Як я показав їм, панє дзєю, коні, то мій поручник покрутив носом і поїхав далі. Порядно взяв я їх на кавал, що?

Оба паниська стали сердечно сміятися на все горло.

— А то з вас збиточник неабиякий! — сказав з захопленням сухий панок.

— А чудні конята, пся кров! — цмокнув дідич в соболевій шапці. — Сорок тисяч дають мені Жиди!

Вперед!