В переділі третої кляси залізничого поїзду дрожав із зимна двацятипятьлітний Сенько. Підскакував що хвилі — грівся. На лици жура, в очах нетерпеливість. Бажав якнайскорше бути на місци.
Минала північ. Поїзд ледви котився по зелізних шинах. Мороз доскулював чимраз більше подорожним в третій клясі. Вони нарікали, що вози підчас великих лютових морозів неогріті і завидували голосно тепла подорожним з другої і третої кляси.
А вжеж найбільша лютий на мороз був Сенько, але не нарікає, хоч мерз чимраз дужче і змучився з частого підскакування. Чим більше мерз — тим більше вдумувався в ціль своєї подорожі. Їхав слідити, якими стежками ходять людська злоба і облуда.
З дальшої провінції повіяло заразою. Злоба й облуда стала прозябати, мов ранній гриб. А фанатичний Сенько вже їхав, хочби мав і перестудитися, хочби навіть може цим разом і не осягнув як слід бажаної ціли.
Ануж — думав собі — і гарячий вчинок на світло дня!...
Але тимчасом найбільшою злобою для Сенька був — мороз і по якімсь часі прийшов Сенько до переконання, що мусить мерщій тікати з третої кляси.
На найблищій стації всів він з перекривленими устами, папіроскою в зубах, кліпаючи повікою і бровами лівого ока до першої кляси цeгo самого поїзду.
Тут не було нікого. Сенько розсівся вигідно і гордо на фотелях, приготований на все. Загрівся, легко задрімав і знову став думати...
Так переїхав одну стацію. На найблищій стації почув — як вже поїзд рушив — два ріжні, веселі голоси. Миттю відчинилися двері і до переділу ввійшли два офіцири.
Вони вельми раділи, реготалися, розмовляли серед найбільшої утіхи:
— Де, де, в такій дірі і ми побачилися.
— Бачиш, гора з горою..., а все-ж, відай, добре, що в ваґоні тепло.
— А що це за цівіль? — промовив один з них, а Сенько ані моргнув.
— Це переділ для цівілів, нехай спить.
— А! так, нехай!
— Ах скажи мені, де ти потому дівся, як розлетівся "наш" фронт над Піявою.
— Ох! Багато говорити, от що, хибе що найважніщого.
— Перепрашаю тебе, а чи Тадзік був тоді з тобою? До нині не знаю що з ним.
— Ох! Ти вже зачіпив!
— Наш найліпший приятель.
— Якраз длятого!...
— Може не живе вже?
— Згинув о тут в недалекому селі по цім боці штреки.
— Справді?
— Не жиє вже, нi!..
Оба приятелі хвильку мовчали. По хвилі промовив цей, що не мав вже давно вістки про Тадзіка:
— Пропало! Скажи хоч — може знаєш — як він згинув.
— Послухай: Тадзік був до останної хвилі зі мною над Пявою і ми щасливо вернули до краю і зголосилися до служби на "kresach". Він мав дуже велику охоту до "канарків" і приняли його. Знаєш, служба жандармів дуже мало ріжниться від служби на фронті, тимбільше для офіцира. Нераз впрочім мусів брати участь в боях і грізно-небезпечних виправах на чолі горстки жовнірів. Переважно, як канарок, розбивався по лісах, селах, малих місточках і нищив гайдамаків; а кількож їх наарештувався! Та впав жертвою свого обовязку.
— Но якжеж?
— Ти знав того Степана Р. і його жінку? Вія служив з нами при війську на фронті коло Сальґареди.
— Над Пявою?
— Так.
— Вони вже тоді "дерли коти" між собою.
— Ось і бачиш. Але якось ще воно йшло при ц. к. війську. А як вибухла польсько-українська війна но — то й Степан вже як старий шаржа, булавний, служив при війську гайдамаків. Але як вони розлетілися то Степан остав дома, бо був ранений в груди. От і коло жінки між діточками не зле йому жилося. Але бо знаєш, всі гайдамаки, то внуки Ґонти. І наш Степан хоч хорий, нераз шкодив нашим військам, а потому втікав до ліжка і кричав: "Я хорий, я ранений, я нічим вже не занимаюся"... І так все. Та дістав наш Тадзік раз приказ — на основі доносу достовірних осіб — арештувати того гайдамаку. Прийшов з кількома жовнірами до хати Степана, але застав його в горячці. І Тадзік — знаєш — змилосердився, бо був добра душа і не арештував того большевика. Навіть не сказав йому, в якій ціли прийшов до нього. Поспитав лише жінки, чи її муж вже довго лежить в ліжку. Та знаєш, приказ приказом. За два дні прийшов знову Тадзік до Степана, але застав двері замкнені на ключ. Стукав довго, але ніхто не відчиняв. Тоді Тадзік велів жовнірам виважити двері. Коли вони це вчинили і ввійшли до хати, застали лише хорого Степана в горячці майже без памяти. Наш Тадзік хотів з ним дещо поговорити, а гайдамака, подумай собі, ще й став називати Поляків сякими такими... Тоді Тадзік, бачучи, що ще більша траґедія може настати в сімї бідного хлопа, заявив жінці, що арештує її й чоловіка за три дні, а за цей час нехай приготуються до арешту. І пішов. За три дні, — як заповів — прийшов з жовнірами. При вході до сіней застав власне ту гайдамачку Степаниху і поспитав її чи вже готові до арешту. І підла баба, подумай собі, щоби серед нещастя упокоритися, промовила глумливо: "Все готове, пане поручнику; можете арештувати! Прошу!" І втворила двері до хати. Тадзік станув на поріг, зімлів і впав.
— Щож такого сталося йому?
— На столі лежав мертвий Степан...
— Дурний Тадзік, чомуж скорше не прилапав того пташка.
— Цікаве й сумне. Ти віриш в призначення, в немезіс?
— Я ще не мав часу застановитися над тою судьбою. На всякий випадок шкода Тадзіка.
— Дійсно, шкода хлопця, такий інтеліґентний.
І знову настала мовчанка.
Поїзд сопів і стогнав.
А молодому Сенькови стало жалко Степана і його жінки. І знову задумався над людською злобою і немезіс — справедливістю.
І скільки то було цих Степанів?
[Вперед! 03.03.1920]
03.03.1920