У часи епідемій, як-от зараз із коронавірусом, різко зростає загальний інтерес до вірусології і, звісно ж, з'являється купа експертів-інфекціоністів. Але разом з тим серйозна суспільна цікавість до цієї галузі наук у такі важкі дні теж поглиблюється. Тож вичитуєш або пригадуєш собі, наприклад, що вірусологи мають методи досліджень, за якими прораховується шлях зараження до самого його джерела. Нульовий пацієнт, так його науково називають.
І мимоволі починаєш це визначення застосовувати розширено. І думаєш про початки інших епідемій, зокрема і тієї, що накрила твою країну минулої весни й літа, того масового потьмарення під час виборів, президентських і парламентських, того істеричного божевілля, підживлюваного з усіх найдоступніших ЗМІ: “влада бариг”, “наживаються на війні”, “весна покаже, хто де крав”! Ось, мовляв, громадяни, позбудемось теперішньої влади, змінимо керівництво, і гряде нарешті він, золотий вік під назвою “кінець епохи бідності”. А для глибшого утвердження у масовій свідомості прийнятих рішень було кинуто ще й таке узагальнююче гасло – “ми зробили їх разом!” Ми – це ж усі, це кожен з нас, кожен притомний, нормальний громадянин, окрім, звісно, тих 25 відсотків “нациків”, “майданутих”, “порохоботів”.
Ця епідемія розвивалася швидко й охопила значну частину суспільства. Втім, інфікувалося суспільство наше цією заразою все ж не торік і не позаторік. Таке було і зі справжніми епідеміями – носій чи носії віруса жили непомітно, розповсюджуючи навколо себе інфекцію, аж доки хвороба не набувала гігантських розмірів.
Епідемія національного нігілізму, зневіри – “українці на на що не годні”, “українці не здатні створити повноцінну, функціональну державу”, “українцям тільки унітази в Європі мити”, “Украина – страна 404” – ця епідемія розвинулась і досягла свого піку десь рік тому. Коли сентенції, подібні до процитованих у попередньому реченні, висловлює чужинець – то ще можна заперечувати, полемізувати, опиратися накиданню таких наративів. Але коли ці самі думки вкладено у голови, умовно кажучи, “своїх”, компатріотів, власників таких самих паспортів із тризубом, і коли вони ці думки виражають відверто, неприховано, агресивно – тоді хвороба вже сміливо опановує широкі маси. Що і сталося уповні минулого квітня, точніше – досягло свого апофеозу.
Тож хто він, наш Нульовий Пацієнт? Сам теперішній президент? Депутати правлячої фракції з 8-9 класами освіти? Чи академік-історик, який має звання (й відповідне фінансування) в Російській академії наук, через що вперто стверджує свою переконаність у концепції “єдиного народу” нас, українців, із агресором? Чи – іще давніше – Свирид Петрович Галахвастов, якого старий Сірко все ще знає як Голохвостого, та Свирид Петрович вже переписався по-новітньому, і майбутнє належить йому, а не українським міщанам з Подолу? Чи злочинно довірливі й наївні провідники нації, котрі сто років тому вірили у світову перемогу соціалізму, понад народи та кордони? Чи немудрі козацькі старшини, які укладали союз із російськими боярами понад чотири століття тому?
Також варто врахувати, що згадані вище приблизно 25 відсотків не піддалися хворобі, бо мали в собі опірність, імунітет. От із їхньої би крові робити противірусну вакцину та поширювати її серед заражених задля їх подальшого одужання. Але, на жаль, подібна робота не ведеться у суспільстві, де заражених вважають здоровими, а небезпечними лічать саме непіддатних майже всеохопній інфекції. Де заражені надалі сміливо діляться своїми вірусними думками, переконаннями, ідеями, помножуючи і подовжуючи ланцюжок хворих.
Одужання буде важким, бо й хвороба таки підступна. Ще досі приємно порозчухувати струпи тих болячок, які вже мали б затягнутися. Але ж так солодко роздирати старі виразки – і найбільш роздряпану з них: “чого Порох не сидить?” Останніми днями і тижнями помітне саме таке загострення у найбільш інфікованих.
Окрім того, людині посередній приємно належати до більшості. “Всі так кажуть! Всі так думають!” – вживається в суперечках як остаточний аргумент. А оскільки при демократії шануються і виконуються рішення саме більшості, то й рухається все суспільство у визначений більшістю бік. І якщо напрямок руху задають інфіковані, тоді рух робиться хаотичним або ж і зовсім зупиняється.
Сто років тому у Нью-Йорку жила така собі Мері Маллон, емігрантка з Ірландії. Вона була вродженою носійкою бактерії черевного тифу Salmonella Typhi, хоча й сама не вірила у це. Бо почувалася нормально. А до всього, міс Мері ще й працювала куховаркою – і, звісно ж, спричинила кілька масових заражень. Врешті лікарі вистежили Мері й поклали до спецлікарні на трирічний карантин. За три роки її аналізи виявилися “чистими”. Мері Малон звільнили, проте заборонили працювати за фахом. Та вона невдовзі змінила прізвище і повернулася на кухню. Знову пішли зараження, Мері Маллон вирахували, і вона опинилась у карантинному шпиталі на острові Норт Бразер, де й мусила перебувати до кінця свого життя.
Немає сенсу шукати жодної моралі в цій історії. І шпиталів карантинних у нас в країні, як виявилося, немає. Санаторій у Нових Санжарах не рахується. Хвороба не локалізується, потрохи жевріючи серед населення – це я вже знову не про коронавірус. Хоча, здається, пік зараження вже проминув, та самотужки суспільство буде оклигувати дуже довго. Та й чи одужає воно взагалі?..
02.03.2020