Це реконкіста

Активне громадянське суспільство, культуральні середовища присвятили кілька років боротьби для того, щоб Україна отримала достойний мовний закон, – аж тепер перед цією спільнотою постав новий виклик: яким чином заохотити, примусити владу цей закон виконувати. Не кажучи вже й про те, щоби захистити його від ревізії.

На Міжнародний день рідної мови у Києві відбувся форум «Мова об’єднує», на котрому обговорили підсумки кількох минулих років боротьби за мову, а також актуальний план дій для обставин, коли «немарізниці».

Журналістка

Наталка ФЕДЕЧКО:

«Наші діти щодня йдуть на боротьбу»

– Моя мотивація – це мої діти. Я свої кордони захистити можу. Але в мене з'явилися діти, які захистити свої кордони не можуть. Нещодавно моя донька, їй 6 років, підійшла до мене і сказала: «Мамо, мені здається, що я не витримаю». Я її запитую: «А чому?!» – «Тому що в мене в садочку всі говорять російською. І я не витримаю і теж перейду на російську мову». Щемко було це почути від дитини віком 6 рочків. Ми з чоловіком дійшли висновку, що, фактично, діти наші йдуть щодня на боротьбу – чи мій син у школі, чи донька в дитячому садку. Хотілося б, щоб ця боротьба припинилася на нашому поколінні і щоб ми перемогли.

Громадська діячка, ексміністерка охорони здоров’я

Уляна СУПРУН:

«Мова української медицини – російська»

– Назва цього форуму – «Мова об’єднує». І це правда. Російська мова сьогодні об’єднує значну частину медпрацівників в Україні. Не українська, не англійська – а російська.

Всі наші посібники кажуть, ніби вкінці XX століття почали перекладати термінологію медицини українською мовою. Я можу розповісти особисто, що відбувалося насправді. Я приїжджала в Україну в 90-му році і робила презентацію українською мовою на медичній конференції. Я не змогла знайти термінології українською мовою про радіологію. Наша організація стала першою, яка створила українсько-англійсько-російськомовну книжку, в якій була вся термінологія про радіологію трьома мовами. Тобто, уявіть собі, лише в 1993 році вийшов перший словник українською мовою про радіологію.

Проблема не лише в лікарях. Проблема в тому, що мовою медицини в Україні була російська – у медичних університетах не навчали українською мовою, не було підручників українською мовою.

Це є велика проблема, яка починається від міністерства і йде до самих пацієнтів. Ви самі знаєте і чуєте в лікарнях: коли лікар починає розмовляти з українськомовною людиною російською мовою, ця людина переходить на російську. Це є через страх: хтось хворий в нашій родині, ми спілкуємося з лікарями, боїмося – і коли вони переходять на російську, ми переходимо теж…

Я ніколи не переходжу на російську.

Багато залежить від нас. Маємо зробити свій вибір.

Член Національної ради з питань телебачення та радіомовлення

Сергій КОСТИНСЬКИЙ:

«Маховик запущено, його вже не спинити»

– Ми змогли забезпечити перемогу. Ми маємо абсолютну перемогу в тому, що українська мова повернулася у радіоефір, повернулася на телебачення. Нарешті сформовано дискурс, в рамках якого існування телеканалу або радіостанції поза межами українського мовного простору просто неможливе.

Згідно з нашими підрахунками – за достовірність цих підрахунків я можу покласти і свою кар’єру, і своє життя – ми маємо повне перевиконання мовних квот. Якщо держава вимагає не менше як 35% пісень українською мовою, то в середньому в ефірі 15 загальнонаціональних радіостанцій ми маємо 56% українськомовних пісень на добу.

Щодо мови ведення передач, ми змогли досягнути показника в 90%. Повторюся: це мова ведення передач: спікери здебільшого ще вчать українську мову, але ведучі, журналісти – вони всі вже перевиконують цю квоту і на телебаченні, і на радіо.

Для мене є важливим, що ми побачили цей процес скрізь, незалежно від регіону, незалежно від того, чи йдеться про впливову медіагрупу, чи про маленьку селищну радіостанцію: Донецька, Харківська, Одеська, Миколаївська області – вони виконують квоти. Звичайно, лідери – Західна Україна. Абсолютний лідер – Галичина. Але та динаміка, яку демонструють центр, південь і схід – вона є просто феноменальною. Вони вважають, що це нормально, що це ok. І для мене це найбільша винагорода.

Я переконаний, що якби Національна рада сьогодні не вимагала дотримання квот, то показники, думаю, сильно би впали. Але українська мова – не зникне. Тому що на кожному телеканалі, на кожній радіостанції вже є люди, для яких є абсолютно нормально вести передачу українською мовою, програмувати ефір таким чином, щоб там були українські пісні. Тобто: ми змінили не показники – ми змінили мислення людей.

Думаю, ми досягли певної планки, яка вже буде триматися і надалі не буде збільшуватися так активно. Але що ми отримаємо натомість – ми це вже побачили у цьому році – це більшу якість. Кількість, за яку ми так боролися, нині переростає в якість. З’являються якісніші передачі, якісніші пісні.

Нам казали: це неможливо, індустрія впаде, все завалиться, це буде просто катастрофа… Виявилося, що кіноіндустрія рухається вперед, музична індустрія рухається вперед. З’явилося багато ліфтів, виникла велика кількість імен. Я слухаю українську музику з 2016 року: подумав, якщо я борюся за квоти, то, звичайно, маю слухати українськомовну музику. Я взяв собі за звичку регулярно викладати пісні нових авторів щотижня. Так от, нині я їх вже не викладаю, бо просто не встигаю: виникає велика кількість імен – я навіть не встигаю вносити ці імена в iTunes.

Маховик запущено, його вже не спинити.

Публіцист

Віталій ПОРТНИКОВ:

«Дивно, що ми живемо в державі, яка квотує використання власної мови»

Віталій Портников починає свій виступ із вірша білоруського поета Пімена Панчанкі про рідну мову, написаного 1964 року:

Кажуць, мова мая аджывае

Век свой ціхі: ёй знікнуць пара.

Для мяне ж яна вечна жывая,

Як раса, як сляза, як зара.

Гэта ластавак шчабятанне,

Звон світальны палескіх крыніц,

Сінь чабору і барвы зарніц,

І буслінае клекатанне.

Калі ж хто загадае: «Не трэба!» –

Адрачэцца ад мовы народ, –

Папрашу я і сонца, і неба:

Мне не трэба ні славы, ні хлеба,

Асудзіце на безліч нягод.

Толькі месяцаў назвы пакіньце,

Назвы родныя роднай зямлі,

Пра якія з маленства ў блакіце

Бор шуміць і пяюць жураўлі:

Студзень – з казкамі снежных аблокаў,

Люты – шчодры на сіні мароз,

Сакавік – з сакатаннем і сокам

Непаўторных вясновых бяроз,

Красавік – час маланак і ліўняў,

Травень – з першым каханнем, сяўбой,

Чэрвень – з ягаднаю зарой,

Ліпень – з мёдам,

З пшаніцаю – жнівень,

Спелы яблычны верасень,

Светлы кастрычнік

У празрыстасці чыстай, крынічнай,

Лістапад – залаты лістапад,

Снежань – першы густы снегапад...

Ці плачу я, ці пяю?..

Восень. На вуліцы цёмна...

Пакіньце мне мову маю,

Пакіньце жыццё мне!

Пімен Панчанка, «Родная мова»

– Я вважаю, що в українських аудиторіях потрібно читати вірші не українських поетів, а білоруських. Щоб українці відчули ту трагедію, коли нація прощається з рідною мовою. Коли держава не охороняє рідної мови. Коли до парламенту приходять депутати, а до президентської резиденції – президент-популіст – які знищують рідну мову, тому що «какая разніца»!

Білоруси це вже пережили. Не дай Бог, щоб це переживав український народ. Не дай Бог, щоб український народ став здобиччю безвідповідальних популістів, які не розуміють, що таке відродження ідентичності народу, що таке державне будівництво, що таке цінність держави і душі.

Маю сказати, що я – не з тих людей, які вимагають від кожного вчити мову, якою вони не розмовляють. Я вимагаю від держави, щоб вона створила українським громадянам можливості повернутися до мови, якої їх позбавила імперія. Я вимагаю від батьків, щоб вони дали можливість своїм дітям вивчити мову, якою на цих землях розмовляли сторіччями.

Наші опоненти дуже часто говорять про те, що є країни, в яких мова не є частиною ідентичності і вони прекрасно живуть… В країнах, у яких не вдалося провести національне відродження, громадянин усвідомлює, що відсутність відродження – це трагедія нації. Поговоріть з ірландцями гельською мовою. Так, вони вивчають її в школах, складають іспити; президент Ірландії складає свою присягу гельською мовою в парламенті – але на вулицях ви гельської мови не почуєте. Однак ви не зустрінете ірландця, який скаже, що це дуже добре, що це very good, коли ми розмовляємо англійською мовою.

Кожен мусить усвідомити, що частиною нашої національної розбудови є мовне відродження. Звичайно, нам потрібна власна історія, яка має вийти з цієї імперської версії історії. Нам потрібні власні моральні цінності, які будуть відрізнятися від цінностей цієї ординської імперії, з шинелі якої ми вийшли після 1991 року.

Однак очевидно: якщо українському народу, дякуючи неймовірним зусиллям подвижників, вдалося цю мову зберегти в умовах, коли її намагалися знищити, то яка ж буде катастрофа, коли цей народ позбудеться мови вже в власній державі!

А це насамперед – державна політика. Дивно, що ми живемо в державі, яка квотує використання власної мови в ефірі, а не інших мов, не мов іноземців в ефірі українського радіо і телебачення. Дивно, що ми живемо в державі, яка замість того, щоб створити права для розвитку культури національних меншин – це не тільки росіяни, а й угорці, і болгари, і румуни, і молдавани, і євреї, – вигадує собі якихось «російськомовних», які мають створити власний культурний світ з українськомовними, таким чином знищуючи і велику спадщину російської культури на нашій території, і знищуючи можливості розвитку культури української. Звичайно, це все ідіотизм – ідіотизм імперської спадщини.

Релігієзнавець, політичний в’язень

Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ:

«Мова – це не просто простір для спілкування, а й цінність»

– Я постійно нагадую, що українська мова – це не тільки мова офіціозу, а мова радості, мова пісень, мова спілкування. Вона дуже різноманітна. Вона настільки різноманітна, що безмежність її не має кінця.

Мова дійсно є ознакою нашої ідентичності. Але насамперед вона є початком нашої автентичності, самоусвідомлення. Хто ти? Важливо не тільки те, до кого ти є приналежним, а хто ти є.

Автентичність означає, що в тебе є внутрішній простір. Якщо людина просто розмовляє мовою, а думає іншою мовою, то це ще не перемога, це ще не є наша перемога. Українська мова має бути мовою наших рефлексій – внутрішніх розмірковувань, внутрішніх медитацій – для того, щоб і збагачувати її.

Для мене українська мова – жива мова. Я згоден: треба говорити про захист і популяризацію… Але «захист» – це щось пасивне. А я б хотів, щоб вона розвивалася, і розвивалася активно.

Автентичність полягає також і в тому, що українська мова – це позиція. Це твій вибір.

Коли я перебував там, у підвалах, моя дружина почала мене розшукувати. Вона зверталася до так званого «міністерства державної безпеки», і їй пропонували там писати заяви. Вона писала їх винятково українською мовою. Зрозуміло, що це дуже напружувало тих, хто отримував ці листи. Я її спитав: навіщо вона це робила? Це ж небезпечно для життя. Вона сказала, що вона інакше не могла: «Я хотіла хоча б так боротися з ними».

Це і проблема національної безпеки. Одна зі загальних проблем того, що там відбувалося зі самого початку на сході, є гуманітарне невігластво. Маю на увазі відсутність історичної пам’яті, нерозуміння своєї ідентичності, відсутність розуміння, що мова – це не просто простір спілкування, а й зброя.

Я пам’ятаю, як перебував в камері для «смертників». І там, у цих підвалах, охоронці щодня о 6 ранку вмикали гімн Росії. Це було способом катування. Всі, хто так чи інакше розумів, що це є боротьба, ми піднімалися і співали гімн України. Це була наша позиція, наш виклик!

Ми кажемо, що повинні щось змінити... «Повинні» – це означає відповідальність. Зрілість! Наскільки ми є зрілими? На жаль, ми спостерігаємо зараз таку проблему в нашому суспільстві – це інфантилізація. От саме «яка різниця», «какая разніца» – це якраз і є елемент інфантилізації. Люди не розуміють, що мова – це не просто простір для спілкування, а й цінність.

Музикант, лідер гурту «Хорея Козацька»

Тарас КОМПАНІЧЕНКО:

«Це реконкіста!»

– Це реконкіста. Безперечно, це реконкіста.

Триває війна. Якщо лічити від 1917 року, від окупації Лівобережжя (Стародубщини, Чернігівщини, Слобожанщини), вже після проголошення Третього універсалу Українською Центральною Радою, – ми маємо сторічну війну.

Вона триває. І в цій уже більш ніж сторічній війні ми маємо втрати і перемоги, перемоги і втрати.

І, безперечно, на цьому шляху ми маємо союзників. І ми маємо легкодухих, легковажних, темних. І теж маємо чистих серцем, тих, хто часто не був свідомим громадянином, не був тим, хто хотів підтримувати і боротися, але за якимсь покликом він став в наші лави і відчув цю шляхетну потребу – попри всі облуди і омани, лицемірні заяви наших ворогів – відстоювати українську мову в Україні.

Людмила Старицька-Черняхівська, донька Михайла Старицького, на похороні крутян в 1918 році прочитала вірша свого батька, який в добі Української революції і деклямувався, і співався. Там є такий рядок… Власне, сам вірш:

На вас, завзятці-юнаки,
Борці за долю України,
Кладу найкращії думки,
Свої сподіванки єдині.

В вас молода ще грає кров,
У вас в думках немає бруду,
Палає в серці ще любов
До обездоленого люду.

Не занехайте ж ви її,
Не розгубіть по світу всує,
Нехай вона ваш дух гартує
В завзятій, чесній, боротьбі!

Бо стоголовий людський кат
Росте і дужчає щоднини...
Не можна тратить і хвилини,
Поки ще стогне темний брат.

Поки живий, — мерщій несіть
Сліпому світиво просвіти,
І в серце, мороком повите,
Живу надію закропіть!

Вшануйте рідну його річ,
Назвіть без хитрости своєю
І розженіте над землею
Ви непрозору, глупу ніч...

Хай кат жене, а ви любіть
Свою окрадену родину, —
Й життя за неї до загину
І навіть душу положіть!

Оцей рядок, власне, – «без хитрости»… Бо ми багато чуємо про те, чому ще «не час», чому ще треба відтермінувати… Ще от трішки. А може, і не треба відтермінувати – а для того, щоб об’єднати націю, треба білінгвізм. Ви пам’ятаєте заяви Табачника, який нам розказував, що білінгвізм – це велика цінність в Україні, великий здобуток природний такий? І багато іншого лицемірства чуємо ми.

Ми, свідомі українські громадяни, чуємо в повітрі – по запаху повітря, по віяннях, по риториці влади – ми чуємо, до чого йдеться. Коли провідний канал говорить вустами своєї менеджерки, що не час знімати фільми українською мовою. Лише комедії, навіть не мельодрами. Знаєте, в Російській імперії мельодрами чи водевілі українською мовою допускались. Зате вони не хотіли, щоб «Гамлет», щоб Шекспір українською мовою був чи якісь інші твори красного письменства. А водевілі – можна було. Тут вже, ба, й водевілі – це таке собі... Лише комедії.

Тобто ми дуже виразно чуємо: тим, кому «байдуже» – вони насправді не байдужі: ці люди виразно мислять себе в світі тих імперських чи постімперських, колоніальних чи постколоніальних цінностей.

Про культуру. Можна любити мову. Можна деклярувати мову і казати: ми любимо українську мову, ми будемо її відстоювати. Друзі, якщо ти будуєш місток, то тобі потрібні бики, на які ти покладеш ці дошки, щоб могти перейти на інший бік. Тобто потрібні підвалини. За що ти любиш [мову]? Чому ти любиш? Потрібні культурні підвалини.

Людина не може любити українську мову, якщо вона не знає української культури. Як можна деклярувати любов до української мови і захист української мови, коли люди не знають культури?! А вивчати українську літературу і пропагувати українську культуру – це ж і пропагувати українську мову.

Я думаю, що це велика справа і велике завдання нашої спільноти. Аби в різний спосіб, в тому числі і через правничі важелі, через тиск держави, забезпечити, щоб українці бачили високі взірці української культури, які є українськомовними. І щоб ці українські взірці кореспондувалися з сучасними українцями.

Це дуже важливо! Щоби не «барвіночки-віночки»!.. Слухайте, друзі, я займаюся старовиною, Середньовіччям, Ренесансом, бароко. Це все прекрасно! Але достобіса Ренесанс і бароко, я хочу вам сказати! Я готовий відмовитися від Ренесансу і від бароко, але нам треба сучасні речі! Сучасна українська мова, в сучасних формах – аби сучасна молодь бачила, що українська мова актуальна і що українською мовою говорять про те, що їй болить і що є актуальним.

АПЕЛЯЦІЯ

Метою форуму «Мова об'єднує» було формування спільного плану дій для захисту української мови та імплементації закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної».

Як зазначила громадська діячка Анастасія Розлуцька, активістів не задовольняють запевнення частини посадовців про те, начебто закон про мову залишать у спокої. «Не треба нас заспокоювати, шановні можновладці, що ви не будете втручатися в сам закон про мову. Нам не ці заяви зараз потрібні. Нам потрібні заяви про те, що буде зроблено найближчим часом для того, щоб закон про державну мову був імплеметований», – закликала Розлуцька.

На форумі очікували Уповноважену з питань захисту української мови Тетяну Монахову, втім, вона не з'явилася. Представники ініціативи скаржаться на те, що Монахова уникає контактів із громадянським суспільством.

Участь у дискусії взяли представники Міністерства освіти та науки, котрі запевнили: критика ніяк не може поширюватися на Міносвіти, бо відомство Ганни Новосад усіляко підтримує закон про мову й послідовно утверджує українську мову у сфері освіти.

Представник Нацради Сергій Костинський, зі свого боку, висловив побажання: Верховна Рада мусить удосконалити законодавство в частині квот, аби унеможливити маніпуляції з таймінґом: «У нас є і перемоги, і зради».

Народна депутат від «Слуги народу» Єлизавета Богуцька образилася через насмішки промовців із намірів Президента поєднати націю. Богуцька стверджує, що вона підтримує посилення позицій української мови й не голосуватиме у ВР за закони, котрі послаблюють державний статус української. Депутатка правлячої партії зізналася, що вона після виїзду з Криму сама неодноразово мусить вимагати в побуті надання сервісу українською мовою.

Учасники форуму схвалили спільний план, котрий фокусується на семи стратеґічних пріоритетах у мовній політиці з переліком конкретних завдань: протидія спробам реваншу русифікаторів; сприяння виконанню чинних норм закону; підготовка до набуття чинності норм закону; популяризація; захист мови; перевірка рівня володіння мовою; послідовна мовна політика.