Товариші Мирон Вітошинський і Андрух Шміґельський.
Було це літом минулого року.
З товаришем Мироном Вітошинським працювали ми в міністерстві праці в Камянці. Він у загальному департаменті, я в департаменті праці. Перебували ми разом, в уряді і поза урядом. Тов. Мирона стрічав і все веселого, все оптимістично настроєного, мимо того, що не мало турбувався українською справою, долею нашого населення в східній Галичині, своєю родиною.
Коли дістав раз письмо від своєї родини з фотоґрафією, радів дуже, а показуючи мені, говорив: "Дивіться товаришу, мої хлопці!"
Одного дня приходить до мене дуже поважно настроєний:
"Товаришу, ми мусимо скликати засідання екзекутиви, бо відносини між обома нашими урядами доведуть до катастрофи".
Я поміг скликати наших товаришів і вже на другий день відбулося засідання. Тов. Вітошинський реферував справу. По переведеній дискусії, екзекутива на його внесення ухвалила розпочати сейчас переговори з иншими галицькими партіями (радикальною і трудовою), в тій ціли, щоби вплинути на галицький уряд і склонити його до иншої тактики супроти придніпрянського уряду. Екзекутива делєґувала на ті міжпартійні переговори тов. Вітошинського, Устіяновича і мене.
Ми відбули з представниками згаданих партій ряд засідань, та вони, на жаль, не довели до бажаного успіху.
Наче сьогодня, бачу Вітошинського, як він живо, але спокійно наводить свої річеві арґументи, а всі уважно його слухають.
По невдалих міжпартійних переговорах, почали ми видавати "Боротьбу" в Камянці, в якій Вітошинський бере живу участь, і так як його промова на засіданнях, його статті відзначалися тим, властивим йому, спокоєм, хоч були рішучі і річеві.
Покійний вічно був занятий, в уряді, в ріжних комісіях, на нарадах і партійних та міжпартійних засіданнях, як співробітник "Робітничoї ґазети" і "Боротьби". Всі свої духові й фізичні сили жертвував для тої великої, святої ідеї — піднесення й визволення свойого народу.
Йшов консеквентно шляхом свого молодого життя, з непохитним оптимізмом і сильною вірою в добрий вислід справи, якій віддав себе цілого, справи незалежности свойого народу.
Я знав від давшого часу, що тов. Вітошинський вибирається з місією Червоного Хреста до Польщі, одначе не міг я освоїтися з думкою, що мусимо розстатися. Та одного осінного полудня прийшов він до мене попращатися і ми розсталися.
В якийсь час по його відїзді ми дістали вістку, що його арештували. Ніхто з нас не хотів вірити в те.
Та воно була правда. Тов. Вітошинський дістався до тернопільської тюрми, яка стала його гробом...
*
Підчас відступу з Камянця в другій половині листопада минулого року, ми стрінулися з тов. Шміґельським в Староконстантинові. Він ішов з урядом і армією, куди — ніхто певно не знав.
Оба ми їхали на одному возі, відбуваючи дорогу в напрямі на Бердичів. Зимно, дощ на переміну з снігом та славне волинське болото робило дорогу дуже томлячою. Ми йшли день і ніч, відпочиваючи тільки по півночі.
Коли дійшли ми до Любара, задержалися там кілька днів, мимо того, що там був "район повстанчеських груп" Волоха і Данченка, які не давали нам великої певности.
Ми заїхали до заїздного дому з возом, де дістали якесь чистіше приміщення. Тов. Шміґельський не міг найти ліпшого і замешкав в спільній заїздній, дуже брудній кімнаті, в якій лежав вже один козак хорий на тиф.
Всякі старання нас обох, щоби найти инше мешкання для тов. Шміґельського, пройшли безуспішно. Місто було повне урядів і війська. Деякі частини ночували на дворі ізза недостачі приміщення. Та наш обоз із ріжних зглядів мусів відпочивати, хоч купити щонебудь, не було там можливо. Склепи скрізь позачинювані і за великі гроші не можна було нічого дістати.
Мимо тих всіх невигід і твердого життя, тов. Шміґельський тримався бадьоро. Довший час без теплої страви і багато недоспаних ночей, не змогли його підкосити, та не дали йому ні на хвилину забути про справу, якій він ціле своє життя служив. Вів зі мною цілий час дискусію на тему громадянської праці і визвольних змагань нашого народу та цікавився живо, який оборот візьме ця справа далі.
"Піду на села, — казав — тут на великій Україні і буду організувати селянство".
Носився з думками засновування "Січей" і читалень по селах, та турбувався, що так мало в нас сил до громадянської праці.
Акт 7. листопада дуже його болів, був переконаний, що він наніс необчислену шкоду. Та все не тратив віри, а лік на це, після нього, — це праця, праця і ще раз праця.
Ми розсталися, бо я мусів їхати до Ново-Чарторії, а коли вернув я по кількох днях, тов. Шміґельського вже не було в Любарі. Коли ми розставалися, не думав я, що це наша остання стріча.
Тов. Шміґельський набрався тифу в тому брудному заїздному домі в Любарі, якому й уляг.
Як жовнір в бою, поляг тов. Шміґельський серед народньої праці і для святої справи.
Вперед!
17.02.1920