Щонайменше з часів Просвітництва одним з ключових у нашому існуванні було питання про те, чи є у нас свобода волі. Наприкінці 20 століття, здавалось, наука відповіла на нього: у нас немає свободи волі. Утім, не все так просто. Адже відповідь має вирішальне значення для нашого морального кодексу, кримінального права і навіть розуміння сенсу життя – бо якщо кожна подія є лише передбачуваним наслідком дії механічних законів, хтось може поставити під сумнів цінність життя як таку.
Перш ніж спитати себе, чи є у нас свобода волі, мусимо спершу уточнити, що ми розуміємо під нею. Поширений погляд полягає у тому, що якщо наші рішення наперед визначені, то не маємо свободи волі – інакше вона у нас є. Але якщо придивитися ближче, цей погляд стає неймовірно недоречним.
Щоби побачити, чому це так, зверніть увагу на те, що прислівник “наперед” у словосполученні “наперед визначений” зовсім непотрібний (в оригіналі це префікс “pre” у слові “predetermined”, – прим. перекл.). Не лише всі наперед визначені рішення є визначеними, а й усі визначені рішення є також визначеними наперед: вони завжди є результатом якоїсь диспозиції чи необхідності, яка їм передує. Тож, по суті, ми запитуємо, чи наші рішення детерміновані.
У цьому контексті рішення, які ми зробили вільно, трактують як недетерміновані. Але що таке недетерміноване рішення? Можливо, це випадкове рішення, оскільки все, що не є випадковим, випливає із якоїсь необхідності, яка детермінує його? Між детермінізмом і випадковістю немає третьої опції, яка б описувала щось, що не є ні тим, ні іншим. Це простий, але доволі важливий аргумент, оскільки ми часто непослідовно думаємо про наші рішення як ані не детерміновані, ні не випадкові.
Тож наше розуміння випадковості вже стає туманним і двозначним. За оперативним визначенням, ми кажемо, що процес випадковий, якщо не знаходимо у ньому якоїсь закономірності. Але процес, який є по-справжньому випадковим, може згенерувати якусь закономірність – суто випадково. Ймовірність того, що це станеться, хоча й дуже незначна, але все-таки відмінна від нуля. І коли кажемо, що процес випадковий, ми просто декларуємо, що не знаємо, яка його каузальна причина. Тож апеляції до випадковості недостатньо, щоб визначити вільну волю.
Крім того, навіть якби так і було, ми, однак, не думаємо лише про випадковість, коли розмірковуємо про свободу волі. Вільні рішення не є хаотичними, хіба ні? Вони також не є недетермінованими: адже коли я говорю, що маю свободу волі, то це тому, що відчуваю – мої рішення буцімто детерміновані мною. Вільний вибір – це вибір, в основі якого лежать мої цінності, бажання та уподобання, а не когось іншого або ж якась зовнішня сила.
Але якщо наші рішення завжди детерміновані (або нашими преференціями, або чимось іншим), то чи є взагалі сенс говорити про свободу волі? Якщо ви ретельно поміркуєте над цим запитанням, то відповідь зрештою здаватиметься вам самоочевидною: ми кажемо, що діємо вільно, якщо наші рішення обумовлені тим, з чим ми себе ідентифікуємо емпірично (experientially). Я ідентифікую себе зі своїми смаками та преференціями, які свідомо відчуваю, адже вважаю їх проявами мого власного “Я”. Мої рішення вільні настільки, наскільки вони детерміновані цими проявами.
Тож чому ми думаємо, що метафізичний матеріалізм – ідея, що наші рішення детерміновані нейрофізіологічною активністю у нашому мозку, – суперечить свободі волі? Оскільки — спробуйте, якщо зможете – ми не ідентифікуємо себе емпірично з цією активністю, навіть якщо вона наша власна. Наскільки це стосується свідомого життя, нейрофізіологічна активність у нашому мозку для нас є абстракцією. Ми безпосередньо знаємо наші страхи, бажання та нахили – вольові стани, які суб’єктивно відчуваємо, – тож ідентифікуємо себе саме з ними, а не з мережами нейронів всередині нашого черепа. Тотожність між вольовими станами та нейронами для нас є лише концептуальною, а не даною нам емпірично.
Усе, що ми відчуваємо, тобто весь вміст нашої свідомості, – це те, що філософи називають “феноменальністю”. Наше життя – це єдиний довгий потік феноменальності. Те, що феноменальність виникає із чогось матеріального за межами свідомості (наприклад, мереж нейронів у мозку) є теоретичним висновком, а не прожитою реальністю. Це наратив, який ми сконструювали на основі концептуального мислення, а не чогось, що суб’єктивно відчуваємо. Ось чому у нашому житті ми не можемо по-справжньому ідентифікуватися з цими мережами.
Тож запитання про статус свободи волі можна звести до суто метафізичного: чи наші суб’єктивні вольові стани зводяться до чогось, що існує поза і незалежне від нашої свідомості? Якщо це так, тоді свободи волі взагалі не існує, адже ми можемо ідентифікувати себе лише із вмістом нашої свідомості. Але що якщо піти іншим шляхом й припустити, що нейрофізіологія – це лише те, як об’єктивна реальність нашого суб'єктивного воління проявляє себе назовні, для стороннього спостерігача? Що, коли первинною реальністю є саме суб’єктивна воля, а нейрофізіологія – лише прояв свідомого воління, а не його причина або першоджерело? У цьому разі вибір, який ми робимо, детермінований вольовими станами, які інтуїтивно сприймаємо як прояв нашого “Я”.
Тобто питання метафізики можна поставити таким способом, який діаметрально міняє рівняння свободи волі. На думку філософа 19-го століття Артура Шопенгауера, саме закони природи є виявом закладеної у ній волі, а не воля постає із цих законів. Суб’єктивні вольові стани є первинною й нередукованої основою як розуму, так і світу. Хоча ідеї Шопенгауера часто хибно розуміють, утім саме вони пропонують логічну й послідовну схему, яка дозволяє примирити свободу волі зі, здавалось би, детерміністськими законами природи.
Як це показано у моїй короткій книзі “Розкодовуючи Шопенгауерову метафізику”, для Шопенгауера внутрішня суть речей є свідомим волінням. Природа динамічна, оскільки її фундаментальні вольові стани надають їй стимул, який потрібен, щоб події могли розгортатись. Як і його попередник Іммануїл Кант, Шопенгауер був переконаний – те, що ми називаємо “фізичним світом”, є лише зображенням, перцептивною картиною світу у свідомості спостерігача. Але ця репрезентація не є тим, чим є цей світ сам по собі – тобто таким, як він існує ще перед початком акту репрезентації.
Оскільки все, що ми можемо пізнати, зводиться до перцептуальних репрезентацій, Кант вважав світ-в-собі непізнаваним. Шопенгауер же стверджував, що ми можемо пізнати світ не лише через сенсорну інформацію, що надходить від наших органів відчуттів, а й завдяки інтроспекції. Його аргумент був такий: навіть за відсутності самосприйняття, опосередкованого сенсорними органами, ми однаково потребуватимемо нашого ендогенного, внутрішнього воління.
Адже ще до репрезентації ми були волею. Наше фізичне тіло – це лише те, як наша воля виявляє себе для зовнішнього спостерігача. Але оскільки і наше тіло, і решта світу виявляють себе у репрезентації як матерія, Шопенгауер зробив висновок: усе, що існує – як ми, так і увесь Всесвіт, – це воля.
Згідно з поглядами Шопенгауера, воля є справді вільною, адже вона є всім, що існує. Детерміністські закони, які ми спостерігаємо в природі, відображають інстинктивну внутрішню узгодженість волі. Сьогодні, коли минуло вже понад двісті років з часу виходу у світ ідей Шопенгауера, саме його філософія може примирити нашу внутрішню інтуїцію свободи волі з сучасним науковим світорозумінням.
Bernardo Kastrup
Yes, Free Will Exists
Scientific American, 5.02.2020
Зреферував Є. Л.