Був один період в життю української нації, до якого з надзвичайним визнанням віднесуться навіть і вороги. Це той період, що малюється В. Винниченком в його новій книжці: "Відродження нації" й що ним зветься "добою Української Центральної Ради" (період перший).
Для нас, Українців, цей протяг часу був всім.
Встає з мертвих нація — давно похована. Відживають надії — давно забуті. Загорається віра — давно згасла.
Зашуміли, заклекотіли, загули свіжі й чисті весняні води національного відродження й залляли безкраї українські степи, викинули на хвилі свої таку малу, таку несвідому, таку наївну націю нашу — ніби човник — й понесли її в простір безмежний.
І блукає вона ось вже три роки, поневіряється, знесилюється, а води весняні загубили вже свою криштальову прозорість.
І ревуть хвилі і бють вони в понівічені стінки човника.
А до берега тихого ще так далеко...
Але облишмо сімволи.
Навіть коли з сфери чуття перейти в сферу чисто обєктивну, то не можна не згодитися з В. Винниченком, який присвячує періоду нашого відродження отсі рядки:
"Це найкращий період в боротьбі за відродження нашої нації. Революційний, одважний, повний віри, натхнення, ентузіязму. Це період акції воістину самого народу, широких творчих мас його. І тільки цим можна пояснити наші такі значні успіхи в сфері національних здобутків.
Всеросійська революція за того періоду ще не висунула так гостро соціяльних моментів, як пізніше, і через те вся діяльність Центральної Ради не була в дісгармонії з соціяльним рухом мас.
Так само цілі й засоби не були в суперечности з собою. Ціль для всіх була ясна й єдина: відродження нації, забезпечення поневоленому, грабованому, віками духовно й матеріяльно нищеному нашому народові природних, розумних і користних форм та засобів його розвитку".
Скажу більше, ніж Винниченко.
Остільки сильною була віра, остільки міцною була єдність, остільки прозорі й ніжні були води весняні, що без досвіду, без уміння, без гнучкости одною лише інтуіцією національною, яку викликав нечуваний ентузіязм мас народніх, шукали й знаходили ті вірні шляхи, котрі провадили наш народ окрадений до щастя, котрі повертали йому загублений рай; під поодиноко правильну — як за ті часи й обставини — національну політику.
Вона була зразковою, клясичною в своїй простоті й витревалости. Вона ніколи не брала менше того, що необхідно було взяти, й не віддавала більше того, що необхідно було дати.
І я особисто вважаю найбільш цінним в новій книжці В. Винниченка саме те, що цей момент нашої тогочасної національної політики він яскраво підкреслив і освітлив.
Це важне не тому тільки, що розбиває до щенту всі твердження російської демократії (й реакції), які й нині ще доволі часто зустрічаються на сторінках їхньої преси, ніби Росію загубив український сепаратизм.
А ще й тому, що зазначає державний імпульс нашого народу, який завжди жив і ніколи не вмірав, який щільно захований був в нетрах народньої душі.
Весняні води змили той намул неправди, що протягом століть тиснув його, й він прокинувся з нечуваною пристрастю й силою.
Тим могутнійшою, з чим більшою пристрастю й силою прокинулася свідомість національна.
Бо там, де є здорове національне чуття, там є й здоровий державний інстінкт.
Ні знищити, ні зкультивувати їх не можна.
І та дивовижна поступовість, якою розгорталися події на Україні, якою йшов витримано й витривало забитий мужик український — вона ліпше від цього характеризує зазначені мною оце тільки моменти.
Ця сторона в книжці Винниченка робить велике вражіння, бо конденсує в одній точці розшарпані окремі події, які ми нещодавно всі переживали.
Й не може зменшити цього вражіння навіть те припущення В. Винниченка, що, наколи-б була відразу кинена нам кістка ("автономія") — український нарід нею цілком був-би задоволений.
Не тому ми дійшли до переконання в необхідности боронити свою незалежність, що нам "чогось" не дали, а тому, що в нас всіх "щось" лежало, щось жило в підсвідомости нашій, жило й чекало на слушний час. Цим "щось" саме й була державність наша, котра ніколи не служила в нашій історичній традиції "засобом", як це помилково зазначає В. Винниченко. Не була вона засобом і в великій російській революції.
***
Вже хтось встиг на сторінках одної з українських ґазет зазначити, що нова книжка В. Винниченка є історією української революції.
Сам автор на це дивиться инакше.
"Я не хочу писати", каже він, "історії в академічному значінню цього слова. Це мають пізніше зробити фахові дослідувачі. Моя мета, перейти через всі етапи недавньо-минулого, звязати їх, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних і болючих часів нашої нещасної історії".
"Відродження нації" — це не історія. Це великий фелєтон, що передає вражіння його, В. Винниченка, які він заховав, переживаючи всі події на Україні, тим більше, що жартом долі, котра "іграєт человєком" — він мусів відогравати одну з перших ролей.
Ніби самовиправдання, ніби вступ до того, що має сказати нам ще й про самі події, й про їхню оцінку, й, нарешті, про самого В. Винниченка.
Не можна закинути, що цей фелєтон самовиправдання написаний надзвичайно живо й читається з великою зацікавленістю. Але, полишаючи на боці моменти самовиправдання, яких торкатимусь, коли вийдуть инші частини нової праці В. Винниченка, й які будуть дуже цінними для історика, а не для сучасників, хто розійшовся осторожно з ним в методах дальнішої національної роботи — моменти вражінь, сінтезованих і змальованих в світлі певних ідей, являються в значній мірі не тільки хвилюючими й захоплюючими, але й обєктивно-правдивими.
Принаймні, значна їхня частина.
І це є цінним... Для історії, дійсно, не настав час: все ще в стані хаосу, боротьби, руху. Все ще занадто дихає сучасним.
А ось вражіння, записки, що побіжно оглядають події й не лише з боку хронольоґічного, а ще в більшій мірі з боку субєктивної оцінки, що відбиває душу, охоплену переживаннями — це на часі, це до речі.
Боримося три роки. І так події звязані поміж себе, так переходять одні в другі, так непомітно — для нас, сучасників — цілі історічні смуги зміняють одна другу, що тільки, читаючи ось таку книжку, як "Відродження нації", почуваєш, що це не роки минули, а, дійсно, як правдиво зазначає В. Винниченко, "доби".
Перегортаю сторінки, присвячені "Добі Центральної Ради" — й як же все це старе, давноминуле.
"Предання старини глубокой..."
В цьому смислі, це — страшна книжка: читаєш і — відчуваєш до болі, що й ми стали гіршими, й віра наша зменшилася, й захоплених бракує, й — національної наївности, чистоти й свіжости немає.
Все пішло за весняними водами. Розвіялося, як в тумані...
І коли читаєш, що всі соціялістичні українські партії сходилися одностайно на тому, що "без національного визволення не може бути визволення соціяльного", що вони правильно відчували "необхідність єдности всіх українських сил" і що "соціяльдемократи найбільш прикладали зусиль для найбільшої єдности..."
І коли порівнюєш це з теперішньою тезою, що без соціяльного визволення не може бути й визволення національного, що ці соціялістичні партії, а найбільше соціяльдемократична, прикладають всіх зусиль, що-б розбити й зашкодити всякій національній єдности й що сам В. Винниченко публично відмежовується від всіх своїх попередніх "помилок" і т. д.
Відчуваєш, що ми не тільки багацько пережили, а дійсно, дійшли до тої межі, за якою починається вже аґонія.
В цьому смислі невеличка книжка — фелєтон В. Винниченка є страшний документ нашої безчасности.
Жадного кроку наперед!
Противно, одійшли назад, і дуже далеко назад.
І все життя — таке бліде, таке нудне, таке звіряче.
В. Винниченко — бувший соціяльдемократ...
Але сила звички — річ непереможна.
Довідуюсь, що революцію в Петрограді розпочала петроградська орґанізація української соціальдемократичної партії, що більш розумної партії на Україні тоді не було, що тільки вона одна правдиво орієнтувалася підчас війни на власні сили, що тільки вона всюди завжди за всякі обставини український Рим спасала.
Думаю, що це навіть для "вражінь" за багато.
З однаковим успіхом можна сказати, що революцію розпочала та баба, яка стояла в черзі на хліб і голосно нарікала "на непорядки". Хто розпочинає революцію, хто починає бунт?
Та не в цьому й річ.
В. Винниченко, розуміється, знає, що не було ні одного українського соціяльдемократа, який-би орієнтувався в часи війни на "власні сили", а, противно, дуже багато було таких, котрі орієнтувалися на Росіян, Австрійців, Ґерманців.
Проте, й не в цьому річ.
Це все фіґури перебільшення, зрозумілі для соціяльдемократа.
Рим спасати могли Винниченко й його товариші через те, що їх спирала воля всеї нації, бо вони "в своїй діяльности були тільки республіканцями й демократами, а не соціялістами".
Оце мною підкреслене "тільки" й наддавало силу всьому рухові, обєднуючи в один кулак всі українські елєменти, й забезпечувало нашим соціяльдемократам широку громадську підтримку.
Зараз бракує тільки цього "тільки".
Наслідки — хаос і руїна, розбиття сил, загальна ненависть, взаємна боротьба не на життя, а на смерть.
Такі настрої — коротко перебігаючи — викликає нова книжка В. Винниченка.
Вона говорить про багацтва, що ми загубили. Й чи знайдемо їх знову? Чи будемо пливти й далі без керми, без бажань, без цілі, як живі трупи, як свідки прекрасного, але не завжди минулого?
[Воля, 14.02.1920]
14.02.1920