Мистецтво у всіх його галузях стоїть у нас дотепер на доволі низькому ступені розвитку. Не маю ту на думці народнього мистецтва, народньої штуки, бо вона у нашому народі розвинена на причуд гарно, гарнійше і сильнійше, як у котрого небудь із инших народів і то так в области музики, як і пісні, різбарства і т. д. Маю тут на думці мистецтво яко твір одиниці образованої в даній галузи музики, котра — обдарована таланом — творить по правилам науки, по правилам загально прийнятих форм. Таке мистецтво у нас починає тільки що розвиватися, ставить щойно перші підвалини під велику будівлю не народнього мистецтва. На перший погляд повинна ударити нас ця велика ріжниця між ступінем розвитку народнього мистецтва (Volkskunst) i індівідуального, витвореного одиницею.
Цеї ріжниці не подибаємо у жодного культурного народу Европи, подибаємо щось зовсім противного, що індівідуальне мистецтво стоїть далеко, вище від народнього — доказ, що наука, що праця на культурнім полі розвиваться, що народ поступає вперід. У нас, роздумуючи над цею справою, треба прийти до пересвідчення, що хоч народ має від віків свою стару культуру, свої питомі духові скарби, не розвинув їх з поступом часу, не видав одиниць, котрі продовжували би почату збірну працю народа. Причини цього занепаду треба мабуть шукати в історії українського народу, у його віковій неволі, у його тяжкім політичнім положенню. Праця нації вже від століть стреміла до сього, щоби добути собі які-такі условини політичного і суспільного життя, — цим стремлінням посвячували ми усі духові і матеріяльні засоби, а про духову культуру, про розвинення науки чи мистецтва не було кому думати, не було центрів культури — великих міст — в яких могло би зосередничуватися духове життя, могло набирати питомого національного характеру. В боротьбі за політичне істнування забули ми про мистецтво, воно зійшло у нас до далеко-рядного питання, яким ніхто поважно не займався і про яке ніхто не думав. Мистецтво — поезія, малярство, музика, театр — в противенстві до инших народів не було у нас ніколи життєвим питанням, воно служило радше для розривки, забави, а творців його не піддержував ніхто ні матеріяльно ні морально.
За малими виїмками кількох малярів та співаків европейської слави, що вийшли у світ з нашої, галицької батьківщини, кількох інструменталістів та компоністів, котрі знову поза Україною чи навіть Галичиною у світі зовсім не звісні — не має у нас нікого, щоби представляв наше мистецтво на світовій арені.
Що до музики, бо про цю галузь мистецтва головно думаю, то лишень одиниці з тієї нечисленної громади посвятилися зовсім музичній праці, а инші музикують тільки у вільних від зайнять хвилях — на скілько позволяє їм на це журба про хліб насущний.
І роки минають, а обставини під цим зглядом майже не зміняються y нас. На мистецькій ниві появляється так мало робітників, що вислідів не має майже жадних.
Не стрічається також і учеників, котрі посвячуються виключно музичним наукам і котрі давали би запоруку, що в недалекій будучности побачимо серед нашої суспільности свіжі кадри компоністів, музичних виконавців чи учених музиків-теоретиків. — Суспільність ще дальше відноситься з недовірям до цих наук і не тільки що не підпомагає тих, що мають поважні наміри до мистецьких студій, але радше відраджує їх від цього.
Пригадую собі, як перед кількома роками зрадився я перед одним старшим громадянином з мойого наміру приготовлятися до докторату з музичних наук. Його "квасна міна" і майже обурення були відповідю на мої слова. Як можна бути так несерйозним в поглядах на свою будучність і замісць думати про реальне заняття, про підставу будучого життя, літати на крилах фантастичних мрій?! На жаль була це думка не одного чоловіка, але переважаючого як вже не цілого нашого інтеліґентного загалу. І чомуж це так — насувається питання?
Чому инші народи виховують рік-річно тільки мистців, тільки артистів, котрі збільшають і поширюють їх мистецьку культуру, а заразом підносять культурний престіж цілого народу? Звичайно чується яко відповідь це, що наш загал недоріс ще до цеї висоти; що у нас не має ще підготованого терену для мистців і т. п. Воно одначе зовсім не промовляє до переконання. Мистецтво, a з окрема музичне мистецтво є міжнародне. Музик усюди найде поле праці, найде його і на чужій землі і там може він навіть подекуди гарнійше працювати, як дома (опираючися на засаді, що ніхто не є пророком у своїй вітчизні і на чужині може він працювати для рідної штуки, може класти цеголки в будівлю національної культури.
До праці над піднесенням нашої мистецької культури мусить приложити руки ціла суспільність. Мусить зродитися зрозуміння, що ця праця не легка, що потребує вона довшого часу, потребує також пошани і моральної піддержки зі сторони і не артистів. Треба вміти розрізнювати людей, що ставляють перші кроки на цім поли від людей зрілих, від правдивих мистців. В оцінюванню їх праці треба залишити всякі моменти особистої чи приватної натури. Критика мистецької творчости відіграє важну роль. Вона може звести творця з манівців, але може також відібрати йому охоту до праці.
На це у нас не звертав думки ніхто, навіть найповажніші наші часописи не мали своїх рецензентів, а слугувалися принагідними людьми, котрі могли бути дуже добрими літературними критиками, добрими співаками чи навіть компоністами, але лихими і несовістними рецензентами. Музичний рецензент мусить бути безумовно добре образований, мусить знати світову музичну літературу, повинен бути в оцінюванню творів строгий, безоглядний, але справедливий.
Коли ми звернемо більшу увагу на розвиток нашої музичної культури, тоді певно не буде більш змарнованих таланів серед нашої суспільности, не зійдуть так марно з мистецької сцени такі люде, як Денис Січинський, Нижанковський і багато инших.
[Громадська думка, 06.02.1920]
06.02.1920