Від заспокійливої колискової до похоронного маршу — музика супроводжує людину протягом усього її життя. Останнє дослідження дозволило вченим пересвідчитись, що окремі типи пісень, наприклад, колискові, любовні пісні чи пісні для зцілення, існують у всіх культурах і мають певні спільні особливості.
Аналізуючи багатий матеріал із етнографічних описів та записів пісень з цілого світу, команда дослідників з кількох університетів відкрила в них певні універсальні акустичні особливості, які стосуються таких параметрів, як тон, темп та висота звуку. Організація мелодій за ієрархічною системою висотних зв’язків — тональністю, — згідно із дослідженням, є спільною характеристикою музики у багатьох культурах. Музика, як виглядає, має менше відмінностей між різними культурами, аніж всередині кожної з них, що вказує на те, що усі вони використовують приблизно схожі мелодії в однакових соціальних контекстах.
Дослідження вносить свою частку у тривалі дебати серед музикознавців про те, чи пісня, як і мова, є універсальною людською ознакою з глибокими еволюційними коренями. Дарвін, наприклад, вважав, що люди навчились співати ще перед тим, як говорити, а певні аспекти сприйняття музики закладені у самій структурі мозку. “Музика — це біологічна людська функція, як і мова. — каже Ізабель Перец, психолог з Університету Монреалю, яка не брала участь в дослідженні. — Оскільки музика є універсальною рисою, вона повинна мати універсальні властивості”.
Нове дослідження, опубліковане в четвер у Science, стверджує, що люди і справді мають певну спільну “музичну граматику”, — розповідає його головний автор, директор Гарвардської музичної лабораторії Самуель Мер. Музика, за його словами, у всьому світі “побудована із однакових, простих будівельних блоків”.
Мер та його колеги скомпілювали 4709 записів вокальної музики із усього світу, які зробили етнографи та антропологи за останніх сто років. Усього ці описи охоплювали близько 60 суспільств. Ці описи дослідники поєднали із дискографією колискових, любовних, зцілюючих пісень і танців, створивши у підсумку те, що вони назвали “Природною історією пісні” (Natural History of Song), яка доступна онлайн. Науковці зосередились саме на пісні, адже вона, на відміну від інструментальної музики, не залежить від технологій і має чітку та зрозумілу біологічну основу. Для аналізу вони обрали чотири типи пісень: колискові, любовні, зцілюючі та танцювальні.
“Наше завдання полягало у тому, щоб зібрати та порівняти зразки музики, яку люди створювали в усьому світі, — каже співавтор дослідження Манвір Сінгх, антрополог з Гарвардського університету. — Основна проблема, яку нам потрібно було вирішити, полягала у тому, як репрезентувати цю музику. Етномузикологи мають рацію, коли вони критикують використання універсальних схем, таких як, наприклад, запис усієї музики лише в західному нотному стані, оскільки це неодмінно веде до багатьох спрощень та упереджень”. Щоб уникнути цієї пастки, дослідники скористались низкою аналітичних підходів. Спершу вони переписали усі пісні за допомогою західної нотації, сформували з них каталог за допомогою спеціальних комп’ютерних програм і запропонували їх послухати тридцятьом експертам-музикознавцям та сотням добровольців, які мали описати свої емоції під впливом музики, такі як радість, смуток, заспокоєння, збудження тощо. Пісня цього за допомогою машинних класифікаторів вчені протестували, чи ідентифіковані акустичні особливості дозволяють визначити певні спільні особливості таких типів пісень, як колискові, любовні, зцілюючі і танцювальні, для шістдесяти різних культур.
У підсумку науковці дійшли висновку, що існує низка спільних параметрів пісенної музики, які виявляються практично у кожній культурі і відрізняються переважно за трьома характеристиками — формальністю, релігійністю та збудливістю, або ступенем хвилювання, яке викликає пісня. За цими акустичними особливостями можна передбачити контекст, в якому певна пісня буде використовуватись. Музика, як виявилось, також відрізняється за двома вимірами мелодійної та ритмічної складності.
“Люди усюди мають однакові когнітивні механізми, які могли розвинутись або спеціально для сприйняття музики, або для більш ‘приземлених’ цілей, наприклад, аналізу звукового середовища, — стверджує Манвір Сінгх. — Ці когнітивні механізми якраз і визначають те, що пісні звучать подібно у подібних ситуаціях”.
Дослідники доклали чимало зусиль, щоб відкоригувати упередження, які неусвідомлено могли мати західні етнографи щодо незахідних культур, а також зазначили низку інших обмежень своєї роботи: експерти могли привносити власні концепції у процес анотації, а дані не завжди відображають те, як люди в різних культурах сприймають тональність в музиці.
Окремі аспекти їхньої методології розкритикували і музикознавці. “Запис музичних зразків за допомогою західної системи нотації, а згодом теоретизування навколо записаних нот, є справді проблемним підходом, — каже етномузиколог з Вашингтонського університету Шеннон Дадлі, яка не брала участі в дослідженні. — Незначні нюанси в ритмі, висоті звуку, артикуляції і тембрі мають великий вплив на те, як люди сприймають музику, однак їх не в змозі передати західна музична нотація”. З Дадлі погоджується Єва Пурдьє, музичний теоретик з Університету Британської Колумбії, яка теж не брала участі в дослідженні. Вона звернула увагу на те, що однієї з особливостей музики, яку дослідники прив’язали до поведінкового контексту, було використання мажорного чи мінорного ключа. “Насправді розрізнення мажору і мінору є точним лише в західній музиці”, — стверджує Пурдьє.
Однак, за словами Самуеля Мера, нотація у західному нотному стані була лише одним з п’яти підходів, які використала його команда, щоб проаналізувати пісні. “Ми дійшли до однакових результатів за допомогою кожного із п’яти підходів, — розповідає Мер. — Це вказує на те, що хоча різні транскрипції і справді гублять частину інформації, пов’язану зі співом (наприклад, тембр, акомпануючі інструменти тощо), вони, утім, однаково схоплюють суттєву інформацію про вокалізацію у пісні”. Він також зазначив, що використання мажорного і мінорного ладів в дослідженні стосувалось лише “особливостей висоти звуку, що були відчутно присутні в записі”. За його словами, “незалежно від того, чи були присутні ці особливості, саме дані мали показали, наскільки вони суттєві з погляду відносин між формою та функцією”. Сінгх додає, що жодна методологія не є досконалою, а усі дані NHS є у відкритому доступі. “Якщо хтось протестує наші знахідки за допомогою альтернативних підходів, ми будемо тільки раді”, — каже він.
В. Текумсе Фіч, когнітивний біолог з Віденського університету, який не брав участі у дослідженні, був співавтором супровідного коментаря до дослідження, який вийшов разом із статтею у Science. За його словами, те, що дослідження підтвердило тезу, що музика має спільні риси у багатьох культурах, узгоджується з твердженням, що музика дуже давня. “Хоча воно й не підтверджує гіпотези Дарвіна про те, що люди почали співати ще перед тим, як говорити, воно, однак, яскраво ілюструє тезу, що музика справді дуже давня для нашого виду, — стверджує він. — Просто неймовірно, наскільки музика різноманітна, а ще більше те, що, попри усе різноманіття, у ній все-таки є спільні ознаки”.
Jim Daley
What Makes a Song? It’s the Same Recipe in Every Culture
Scientific American, 21/11/2019
Зреферував Є. Л.
24.11.2019