Перший раз пізнав я д-ра Вітошинського на конференції державних повітових комісарів у Чорткові, в часі офензиви Грекова. Передше я тямив його з назвища з 1913 року, коли то під бурю і громи української преси основувана у Львові "Безконфесійна громада" оголосила поклик до всіх Українців — безконфесійних зголошуватися в ціли обєднання. Тоді д-р Вітошинський був перший, що з галицької провінції зголосився, разом з дружиною.
Зате в Камянці жили ми дуже близько. До нині ще не втих гуркіт артилєрії, яка поважно — демонстративно перетягала вулицями столиці, попід приміщення державних урядів, щоби засвідчити сердечну єдність обох урядів — до нині ще не втих гомін розюшених діячів обох земель, який лунав у Камянці та приймав нечувані форми. Д-р Вітошинський був одним із тих дуже нечисленних одиниць із галицького громадянства, які від першої хвилини приходу за Збруч почули себе на своїй землі і серед своєї суспільности і від першої хвилини посвятили всю свою силу, все знання і досвід, всю енерґію, всю спромогу для будови української державности — праці, яка вимагала ґіґантних зусиль, великої віри в успіх, незвичайної внутрішної впертости, та великої перемоги над собою самим супроти пімсти до неба взиваючого невіжества та недостач знання й етики в людей, під яких проводом доводилося працювати.
В частих розмовах з д-ром Вітошинським, які вели ми найчастіше по дорозі до дому, на ці теми, він проявляв величезне і впевнене довіря до проводу і його роботи, якого я серед инших галицьких "еміґрантів" по тій стороні не стрічав.
Він жалів над галицькими втікачами, які за Збручем почували себе дуже нещасливими, правдивими еміґрантами. Йдучи домів після урядування, д-р Вітошинський з міністерства праці, де був директором загального департаменту, я з міністерства внутрішніх справ, стрічали ми по дорозі, найбільше по почтовій вулиці, гуртки галицьких утікачів, між ними багато так тоді потрібних фахівців, як вони, не приймаючи ся за ніяку роботу, снувалися цілими днями по руїнах славетних головоломних хідників та нарікали на всіх і вся і розрабляли взаїмовідношення обох урядів.
— Маєте вищість галицького типу над азіятським прядніпрянцем — казав, натякуючи на вічну тоді тему ріжниць обох національних типів. Умів холодно й обєктивно оцінити прикмети і недостачі в одних і других та потребу взаємного доповнювання.
Підіймаючися від моста на Новий Плян, стрічали ми часто громадянку Олену Василівну, дуже інтеліґентну придніпрянку, співробітницю котрогось міністерства. Тоді вже мусіла зійти бесіда на тему Галичан і Придніпрянців.
— Я ліпше думала про Галичан, більше по них надіялася. Я думала, що вони багато в дечому нас учитимуть, алеж вони нас тільки обидливо сварять та нічого розуміти не хочуть...
— Потіштеся Оленко, що Галичане вами теж розчаровані, хто зна, чи не більше, чим ви ними — казав жартом д-р Вітошинський.
Дуже часто гурт наш ставав повний — надтягав до дому Шміґельський, посол Збаращини, з яким не один раз обговорювали ми злобуденщину. Всі ми мешкали на самому вершку Нового Пляну, на перехрестю Дівочої й Університетської вулиці.
Все був занятий працею. Від ранку до 4 години сполудня в міністерстві а потім до пізного вечера засідання всяких міністерських законодатних комісій, які випрацьовували ріжні законопроєкти. Між иншими належав також до Законодатної Комісії міністерства внутрішних справ.
Попри всю отсю досить виснажуючу працю находив час ще і на иншу роботу. Читав, як де щось можна було дістати, з великим заінтересуванням студіював нову конституцію Німеччини.
З великим запалом узявся до писання популярної брошури нa тему: "Обовязки українського громадянина". Майже рівночасно у всіх трох нас виринула думка про конечність негайного видавання популярних книжочок державно-громадського виховуючого змісту і коли ми про це зговорилися, то кожний уже мав дещо зачатого. Д-р Вітошинський докінчував уже свою книжочку, читав мені декілька сторінок. Моя, "Про державу", вийшла в останних днях камянецького періоду. Шміґельського теми не пригадую.
Все був дуже бадьорий, не піддавався ніяким сумнівам ні побоюванням і працював невтомно як і де лише міг. Не жахався ніяких перепон, не знав зневіри навіть у моментах, коли кольосальний вклад праці найінтеліґентніщої частини громадянства надто вже ясно ставав сизифовим трудом.
У великій мірі тут держав його партійно-культурний світогляд. Явища, якими инші, широкі круги тривожилися, вважали ознаками злими — він вважав природними і навіть корисними.
Одного дня каже, що їде в Польщу, в місії Українського Червоного Хреста, до таборів полонених і інтернованих. Готовився в дорогу, купував гостинці дітям, тішився стрічею з ними. Я завидував йому...
— Але як цапнуть — тожто школи дадуть! — казав, хоч і не довіряв такій можливости. А хібаж можливе таке в часі, коли приязні відносини починають бути сердечні (!), коли офіціоз "Україна" містить статтю п. з. "Казка про білого бичка", коли у Варшаві наша місія — місії офіціяльні, за дозволом польського уряду, який тимсамим ручає недоторканість місії. Рішучо неможливе.
Були такі, що відраджували. "Памятайте, що у них нема супроти нас ніяких міжнародніх засад, ніяких договорів, ніякої етики ні моралі...!"
Одного погідного, золотом осени залитого пополудня пішов я домів. Не звернув уваги на простий драбинястий віз, що минав дорогою. Зупинився. Д-р Вітошинський їхав уже з клунком на дворець.
— Гаразд товаришу! Думаю, що десь так через місяць верну...
Ми попращалися сердечно.
Читаю про смерть Твою й очам своїм не вірю.
"Zgon kata Zbarażczyzny".
В голові не міститься Твоя смерть.
Прага, 24 січня 1920.
[Вперед! 05.02.1920]
05.02.1920