† Тов. д-р Мирон Вітошинський.

Багацько жертв понесла наша партія зa час воєнного лихоліття. Багацько передових одиниць убуло з наших рядів, до того в таку пору, коли ми їх потребуємо як ніколи досі, коли збільшився тягар супільної праці, яку нам доводиться сьогодні вести.

Помер товариш д-р Мирон Вітошинський. Помер так нечайно, серед таких дивних обставин, що тим більше відчуваємо траґізм цего в силі віку помершого борця серед пролєтарських мас українського народу.

Тільки сьогодні, коли його не стало між нами, пізнаємо, як велику втрату понесла наша партія, тільки сьогодні можемо як слід оцінити все те, що він зробив для українського пролєтаріяту. І як ідейна, непохитна одиниця і як трибун робітництва і як пропаґатор вільнодумних кличів серед нашої інтеліґенції, — поява в рядах нашої партії незвичайна. Тому то вістка про його смерть зробила на всіх, що його знали, так велике пригноблююче вражіння, жаль і біль.

Товариш д-р Мирон Вітошинський уродився в Тернополі 1886 року. Там ходив до шкіл, там вперше дав себе пізнати. Вже як ученик ґімназії йде в перших рядах тодішної вільнодумної молоді. В конспіративних гуртках і орґанізаціях бачимо його між першими вже з виробленим світоглядом, який всі вільні хвилини від шкільного заняття посвячував праці над освідомленням своїх товаришів.

Таким він входить в університетське життя, таким помічаємо його серед робітництва. Не як фантаст, опоєний в юних днях свойого життя модними тоді соціялістичними думками, але реальний робітник, з повним критицизмом і розумінням життя, обзнайомлений ще на ґімназійній лавці з теорією і практикою новочасного соціялізму, приступає без вагання до цеї мозольної та невдячної праці, якою є праця суспільника серед української суспільности. І за весь час свойого життя лишається таким.

І в студентському політичному життю і в культурній праці і як редактор орґану академічної молоді "Молода Україна" в 1910 р., зєднав він собі загальне признання і під його впливом стояло тодішне молоде покоління.

В розвитку нашої партії відограв він першорядну ролю. Гаразд про це знає селянство Збаращини, знають про це українські робітники Стрия, Перемишля й Відня.

Та велика його заслуга, яку він зробив для нашої партії, це орґанізація українського, молодечого робітництва на чужині, у Відні. Він перший підняв цю думку, перший перевів її в життя і перший переконав нас, що сила української соціялдемократії в кадрах свідомого міського робітництва, а це робітництво приєднати можна найкраще освітною, партійною пропаґандою. Заходи його увінчалися гарними успіхами і багато сьогодні можемо найти передових робітників, що перейшли його школу.

Коли в 1911 році, дня 29. січня, зібралася у Львові конференція У.С.Д.П., щоби порішити деякі справи політичного характеру, підноситься під сам кінець тов. Вітошинський і ставить резолюцію на заснування фонду вільної української школи ім. Т. Шевченка.

Та резолюція, це нічого иншого, як консеквентне продовження міркувань покійного Товариша про вагу новочасного виховання та освіти, до яких ціле своє життя він привязував так велике значіння. Вільна Школа — вільна думка, це його найкращі думки й мрії. Цею справою він завжди цікавився, з великою увагою слідив змагання вільнодумців поза межами Галичини і бажав їх бачити на українському ґрунті. Це найінтересніща тема, на яку він любив вести щоденні розмови і тішився, наче дитина радів, коли довідувався, що вся ідейніща молодіж культивує його думки. Таким теж був і в щоденному життю. Безконфесійний, одружений горожанським вінчанням, бажаючий теж і своїх дітей в тому дусі виховувати, дав нам найкращий примір, як велике значіння привязував до цеї справи, яку голосив.

Мав багацько плянів і намірів. Та війна не дала йому їх здійснити.

Сумний відїзджав від нас у вересні чотирнайцятого року. Сумний, як ніколи. Не тому, щоби лякався якоїсь особистої катастрофи, але, як сам нам заявив, що в таку хвилину находять нас воєнні випадки. В хвилину, коли наша партія, по відкиненню всіх перепон, станула на трівкій почві і мала перед собою так надійне поле праці.

Та жовнярська служба не перешкодила йому продовжати діло свідомого соціялдемократа. Всі вільні хвилини посвячував він партійним справам, не завагався навіть бути редактором перемиської "Української Робітничої Ґазети".

Випадки листопада 1918 р. застають його в рідному місті Збаражі. З питомою йому енерґією забирається він до діла і як повітовий комісар Збаращини дає нераз доказ розуміння свойого становища і обовязків. А не забуваймо, що це становище було дуже прикре, праця була тяжка тим, що Збаращина, як пограничний повіт, була наражена на неодно. Він всеж умів завести лад і порядок, а признали це не тільки Українці, але й тамошні польські кольоністи.

По відході українських військ за Збруч перенісся до Камянця, де працював в міністерстві внутрішних справ.

В місяці жовтні їхав в місії Червоного Хреста до Варшави. Та по дорозі його арештували, не зважаючи зовсім на неторкаємість його особи, на підлі доноси, що він жорстоко поводивсь з Поляками. Та в слідстві, яке перетягнулося дуже довго, нічого йому не доказано. В тюрмі набавився тифу і не зміг уже діждатися волі. Ранком, 17 січня, помер.

У виїмкову хвилину наспіла до нас ця вістка. Тим більше болюче нас вразила. Вразило нас те, що відійшов від нас в таку пору, коли був нам так потрібний, щоби далі вести почате діло. Діло еманципації нашої суспільности та нових шляхів знання серед українського пролєтаріяту.

В хвилині, коли забудуться всі злидні воєнного лихоліття, коли наш нарід зможе піти спільними стежками з новітними суспільствами Заходу, коли здійсниться мрія Вільної Школи — не позабудемо згадати імени покійного товариша. Цего першого, що став зривати колючки й бодяччя пересудів і вірив в прихід, в скорий прихід визволеного чоловіка будучини.

А український пролєтаріят, що йтиме в аванґарді цих змагань, зуміє віддати належний поклін тіням свого провідника.

Вперед!