Не боятися сміятися

Не боятися сміятися, або Чому варто йти на «Наших котиків»

– Туалет? – Обурюється доброволець-новачок. – Запитають: «Де воював?» -–  На позиції «Туалет»!

Так починається неполіткоректна комедія «Наші котики», котра, як виявилося, стібеться не тільки з ворога – тобто тих, хто видає накази відтяпати шматок українських територій і стріляти в українську армію, і тих, хто сумлінно ті накази виконує. Вона висміює нейтральних гравців театру воєнних дій – журналістів та спостерігачів (власне, коли звучить фраза, що місія ОБСЄ визнала туалет позиції найкращим на фронті – все стає на свої місця). І головне – вона жартує про саму українську армію. Але не тільки це. «Наші котики» стібуться із самого жанру «комедія».

Колись в інтерв’ю один продюсер діснеївських мультиків розказував мені про секрет «туалетних жартів», мовляв, діти люблять всі ці «какашки», а дорослі радо напихають ними сценарії. Тренд не минає і доросле кіно – дивіться блоги Тайлера Андерсона про українське кіно, який критикує, що вершина національних комедій – ті самі жарти. У «Наших котиків» туалетні жарти – це одна з основ, що, видається, заповідає стібатися з усього: законів життя і законів жанру.  

Коли я говорю про пародію, режисер і сценарист Володимир Тихий заперечує: «Це сатира. Є багато військових фільмів, пародія проситься, але ми свідомо не намагалися пародіювати деякі шаблони і стандарти. Це сатира».

У рамках цієї програми Тихий замахується на святе – він деконструює мало не сакральні вже образи і символи. Наприклад, один із добровольців наспівує «Пливе кача» за якимись банальними побутовими справами у бліндажі. Мозок реагує моментально: очікуєш трагічного моменту. Але бліндаж продовжує жити мирним і смішним життям. «Як так можна?», – обурюється патріотичне серце.

«Для того, щоби зробити реанімацію чуттєвих історій, – пояснює Тихий. – Реанімувати відчуття свіжості цих подій. Це була моя ідея. Бо зробили з пісні могильний пам’ятник, плиту». До кінця фільму «Пливе кача» все ж виконає свою сакральну місію, але й там не обійдеться без підколу.

Кінорежисер і сценарист Володимир Тихий.

Усі потенційні закиди команда фільму б’є залізним аргументом – це все історії з реального життя на фронті, де без сміху і жартів годі було би вижити. Take it easy, –  пам’ятаєте, як нашіптував нам інстинкт самозбереження на другому році війни. «Я тут життя кладу за тебе, а тобі спати лишень», – ображається у фільмі молодий доброволець на свою дівчину. І тут я згадую щемкий вірш Іри Цілик «В’єтнамки і берці», котрий дозволив змиритися з дисонансом між воєнним і мирним життям: якщо вона, яка разом із сином чекає з фронту чоловіка, говорить про це, значить «се ля ві». 

Можливо, це професійна деформація, але мені здалося, що найбільше у фільмі дісталося журналістській братії. «Сєпари – це в першу чергу люди», – авторитетно заявляє представниця медіа, яка щойно прибула на позицію. Вона багато говорить про стандарти професії, ідеї та ідеали, потребу почути протилежну думку і має бажання зняти документальне кіно. У цьому образі явно проступає конкретне медіа і конкретні журналісти, точніше журналістки, бо героїня – дівчина. Тихий заперечує. Він наголошує на тому, що над журналістським стандартами «варто стібатися»: «Тому що в той період, коли ти розумієш, що це біле, і йти кудись і питати в якоїсь людини, чи біле це, – абсолютно абсурдно».

Зрештою, кіношна журналістка прощається зі своїм ідеальним баченням світу. А мрія отримати Пулітцерівську премію втрачає принади після криків її хлопця-солдата, що на фронт він пішов, щоби захищати державу. О, мрії і амбіції – ще один момент, який тонко обіграли у «Наших котиках». Так, боєць Ґрін мріє про нагороду від Президента, його амбіції ведуть його на вершини звитяги і водночас призводять до конфузних ситуацій. Проте, як відомо, поганий той гетьман… Проте від цього тонко стьобу над внутрішніми демонами бажання лупати сю скалу не пропадає.

Творці фільму наголошують, що всі герої мають прототипів у реальному житті. Літо – це волонтер з Молодого театру, якому «сама Ірма Вітовська по друзях на бронік збирала». Журналістка Оля – «хлопець-відчайдух, який у «Вавилоні’13» знімає під псевдонімом». А Капелан мені здався схожим на о. Андрія Зелінського (хоча, можливо, тому, що я не знаю інших капеланів).

Добре впізнаваними є й більшість акторів. Але найголосніше самі за себе говорять імена деяких продюсерів – це Уляна Супрун та Степан Бандера. Я висловлюю думку, що їхня присутність у команді значно додає промоції картини. «Сподіваюся, – спокійно знизує плечима Володимир Тихий. – По любому, наше кіно – це лотерея. Наскільки це стане для українського глядача подією – побачимо».

Режисер з колегами на перших показах фільму «Наші котики».

Він наголошує, що цю неполіткоректну комедію вони робили саме для українського глядача, бо в країні є втома, бо створювати фільми «про нашу війну як у 1960-ті робили про Вітчизняну – це перетворення актуальних речей на вторинне». Ми закінчуємо нашу розмову риторичним питанням, чи будуть «Наші котики» зрозумілі іноземним глядачам. Бо, власне, втома – це всепланетарна хвороба на даний момент. І розказувати про «конфлікт на Донбасі», як часто засоромлено подається це на Заході, не через призму драми, а комедії – це можливість привернути увагу втомлених. Зрештою, інакше Уляна на це кіно не підписалася би.