Піоніри церковної унії.

І.

Не давно кс. Мацієвич доволі гарячо промовляв у польськім соймі в Варшаві за потребою утворення на Білій Руси окремої духовної влади для православних мешканців краю й за визначенням плати православному духовенству. Моглоб здаватися, що то був політичний крок зроблений в сторону православних в ціли евентуального позискання їх для унії з Римом. Зложив же нинішній папа всі свої надії на Сході в руки двох новоіменованих польських кардиналів, передаючи їм символічну свічку св. Йосафата — ту свічку, яку постулятор канонізації вручив був папі Пієви IX, що віддаючи її на переховок римській Польонії, сказав: "Збережіть цю свічку! запаліть її в Варшаві, коли ваша вітчина воскресне!" І запалив же ту свічку св. Йосафата на престолі варшавської катедри сам маршалок польського сойму. Формально пророцтво Пія IX., значиться, сповнилось. Здійснення ідеї пророцтва, яку підчеркнув нинішній наслідник Пія IX в своїй промові до нових польських кардиналів, ждеться від Поляків. Атжеж самі вони з давен-давна представляли себе перед цілим світом як піоніри церковної унії на Сході. Ніс Rhodus, hic salta!...

Отже на основі промови кс. Мацієвича в соймі, як сказано, моглоб здаватися, що Поляки свідомо беруться до виконання високої церковно-політичної задачі на Білій Руси. Алеж найновійші донесення польської телєґрафічної аґенції з Вильна вказують на щось зовсім инше. "Польські власти — кажеться в сих донесеннях — при відбиранню костелів забраних колись Росіянами стрічаються на Білій Руси з опором місцевого православного духовенства. В останних днях занято костели в Холмщині і Хозові під Молодечном". Цей факт, поминаючи инші знані факти з окупованих українських земель, хиба не вказує на те, що Полякам залежить на поширенню унії, а радше свідчить, що вони про неї й не думають. Чому? Чому вони забули про унію? На це питання дуже влучно відповідає білоруська ґазета "Криніца" (з дня 14. с. м.):

"Забули вони про унію, бо вона противиться в нас ендецькій політиці, яку ведуть кс. Мацієвич і його товариші. Унія, як єдність, згода, порозуміння Церкви й Костела на Білій Руси, зміцнилаб білоруський нарід; унія не позволила б вигравати раз католиків Білорусів, а другий раз православних Білорусів; унія нашому народови пригадалаб його уніятське минуле; унія в кінци булаб закидом проти всіх Білорусів, які ополячилися, або помосковщилися, думаючи, що католик — Поляк, а православний — Москаль. Ендеки дуже люблять писати й говорити про се, що Польща то буцім тая апостолка в поширенню і зміцненню правдивої думки Христової; так ось недавно і в польськім соймі була рідка нагода... Була нагода сказати: Кличем до унії Церкви й Костела. Нагода пропала. Згубив її кс. Мацієвич зі своїми христіянськими поплечниками".

І таксамо влучно означує "Криніца" властиву причину польського заопікування православними на Білій Руси.

"Річ зовсім певна, — кажеться там — що польська ендеція (пани і ксьондзи, як Мацієвич, Лютославський і инша компанія), виявляючи свою опіку над православними Білорусинами, хоче пригорнути їх до своєї думки про прилучення до Польщі Білоруси з Минськом, Двинськом, Витебськом, Могилевом, а може й Смоленськом".

Жадаючи унезалежнення православної Церкви на Білій Руси, Поляки для своїх політичних цілей хотіли би відгородити її від православних впливів в Росії; домагаючись плати для білоруського православного духовенства, хотілиб його для своїх політичних цілей — купити. Одно і друге сильно ріжниться від домагань і бажань католиків Білорусів, для яких автонімія православної Церкви на Білоруси пожадана лиш як забороло проти русифікації, а таке матеріяльне обезпечування православного духовенства, що малоб на ціли купити його для польської справи, непожадане ані трохи. Патріотичним католикам Білорусам на рівні дорогі їх народність і католицизм. Поширення-ж унії між православними земляками в кождім разі лежить їм більше на серци ніж Полякам, що вже доволі ясно виявилась. Та сказати се Полякам небезпечно. Цьому вони зараз заперечать. Покличуться на минуле, на свої заслуги для розширення унії в минулім; а хтоб їм тих заслуг вповні не признавав, або посмів признавати кому иншому, на того накинуться мокрим рядном і хочби за ним була найвища повага становища, закинуть йому "руську правдомовність", як делікатно виразилось "Слово Пол." з 9. с. м., т. є брехню,

[Громадська думка, 24.01.1920]

ІІ.

В рубрику "руської правдомовности" втягнуло "Слово Пол." лист гр. кат. епіскопату з 26. серпня 1919. р. тільки для того, що в нім ледви з легка натякнено на такі дразливі факти з галицької торічної заверюхи, як замордовання пяти гр. кат. священиків, увязнення або вивезення соток їх, зрабовання багатьох церков і монастирів. Не могучи заперечити цих фактів, орґан ендеків приписує гр. кат. епіскопатови статтю в швайцарськім "Vaterland-i" з 16. жовтня 1919. р., в котрій лист гр. кат. епіскопату повторено з деякими додатками. А ті чужі додатки використовує на доказ "руської правдомовности". Як таке поступовання назвати, се лишаю добросовісности тих Поляків, які її ще посідають. Думаю, що перед їх добросовісностю мусять уступити і згляди на небезпеку признання правди, яка в не дуже кориснім світлі поставилаб піонірів церковної унії. Але вже й самої добросовісности булоб замало до справедливої оцінки того, що написало "Слово Пол." про "руську правдомовність" голови гр. кат. Церкви в Галичині, митрополита ґр. А. Шептицького.

"Може не зайвим — читаємо там — буде тут пригадати промову архиеп. Шептицького в австрійській палаті панів по берестейськім мирі, в котрій представляв відносини на Холмщині. Заслуги галицьких Русинів для унії були після неї такі великі, що удержання унії ставалося виключною заслугою Русинів, а Поляки радше шкодили. Кс. біскуп Пельчар був супроти того в тім прикрім положенню, що мусів сказати, що промова о. архиеп. Шептицького противиться фактам, себто що — по просту сказавши — о. архиеп. Шептицький бреше (kłamie)".

Ну, — подумає собі кождий — коли "Слово Пол.", пятнуючи "руську правдомовність" гр. кат. митрополита, може спертися на авторитеті кс. біскупа Пельчара, то вже тут і найвища добросовісність нічого не змінить. Справді так, скажемо й ми. В оцінюванню фактів з минувшини, в якім два достойники Церкви зовсім розійшлися, добросовісність за слабий брудник. В оцінюванню історичних фактів не можна обійтися без історичного знання, без докладного знання минувшини, про яку говориться. Що-йно докладне знання минувшини дає спромогу виявити добросовісність в оцінюванню її.

Про долю унії в Холмщині, і не лиш у Холмщині, але й на Білій Руси, та про тих, що поклали заслуги для удержання чи для занапащення її, нині можна вже говорити. Історичних жерел є доволі. Та щоб захоронити себе перед усяким закидом односторонности в виборі тих жерел, резиґнуємо з усіх Бродовичів, Гарасевичів, Малиновських і т. п., резиґнуємо з жерел московських і взагалі всіх не польських, а звертаємось до жерела, до якого через пiв століття звертались польські письменники-патріоти, польські автори віршів, оповідань і драм, писаних на тему мучеництва унії для польського народа "нa покшепенє серц" ... Цим жерелом — "Akta męcenskie Unii" надруковані в "Rocznik-y Towarzystwa historyczno-literackiego w Paryżu — Rok 1866. (Париж, 1867., стор. 108—155). Там, у самому вступі, про занапащення унії читаємо признання, що Поляки "в справі унії самі тяжко завинили й мимохіть сталися помічниками Москви".

"В передовій клясі народа — читаємо дальше — від кількох століть защіплена погорда для низших верств його не виключала й віри їх... Коли в останних часах давної Річи Посполитої оден із сенаторів поважного імени зауважив, що його син-підросток почав занедбуватися в реліґійних обовязках, сказав йому: Атжеж можеш застановитись на стільки, щоби зрозуміти, що ніякий чоловік не може обійтися без віри; мусиш якусь визнавати. Отож тільки три віри є на світі: латинська для шляхти, лютеранська для міщан, грецька для хлопів. Коли шляхетської не хочеш, приймай хлопську або міщанську! — Грецька церков в його очах була добра лише для хлопів; а чи та Церква була католицька, чи схизматицька, це його вже менше обходило. Що сказав той сенатор, те відчувала більше-менше вся образованійша часть народу... В суспільній гієрархії уніятський священик був на стільки низший від латинського, на скільки хлоп від шляхтича; зазнавав, правда, часто помочи від нього, опіки, але як низший і упосліджений; в найліпшім разі був лиш клієнтом, єством досить погорджуваним, потрібним лиш для хлопів". І в часах, коли Польща розпочала боротьбу з російським урядом за свою незалежність, боротьби того уряду з уніятською церквою вона не розуміла. "Не прийшла з поміччю уніятському духовенству й народови, хоч би тільки з моральною, полишила їх власним силам, а коли надійшли останні спроби, вона в грішній байдужности, нераз же в єще грішнійшій дбайливости за своє вигідне життя, вмила собі руки, як Пилат, і дала нещасного розпясти".

Тільки про Польщу репрезентовану шляхтою. А про латинське духовенство?

"Воно, залякане погрозами правительства, відділило свою справу від справи унії, як колиб оба обряди не творили одного Костела. Адміністратори лат. дієцезій, назначені правительством, наказували строго придержуватися правительственних приписів, які заборонювали уділювати св. Тайн тим, що їх правительство іменувало православними. При переслідуванню і слуги вівтаря узнали осторожність найпотрібнійшою чеснотою; ціла поміч обмежувалася до віддавання поодиноких услуг ревними духовниками; загал духовенства усунувся від них, не посідаючи досить звання, щоби для сповнення обовязку наразитись на переслідування. Були й біскупи латинські, які картали своїх священиків за те, що важаться забирати вівці — з чужої вівчарні! Духовенство, як шляхта, ховалося для своїх, не тямлячи, що прийде час, коли й своїх не можна буде упильнувати. Так усе, що стояло на чолі народу, в хвили найтяжшого угніту відступило від переслідованих і насильство довершилось".

Коли хто трудився для ратовання унії, то хиба убогий уніятський клир. "А треба ще й це додати, — читаємо в "Akt-ax męczeństwa Unii" — що уніятський світський клир мав значно тяжшу боротьбу, ніж мало би її духовенство латинське. Обтяжений родиною уніятський парох у хвили переслідування звичайно відразу находився в тім дійсно траґічнім положенню, в якім почування, а особливо батька змагалися з обовязками священика, а для якого, щоб вийти з нього побідно, треба вже посідати степень геройства, або-що єще труднійше — святости, не для всіх досяжний. Тим більша честь від нас тим, які витревали!"

По чиїйже стороні — спитаємо — заслуги для вдержання унії? І на яких же основах таке "Слово Пол." приписує своїм роль піонірів церковної унії, відказує всяких заслуг для неї українському духовенству? Спирається на авторитетнім твердженню кс. біскупа Пельчара? Алеж у світі історичної правди й авторитетне твердження митроволита ґр. Шептицького, як бачимо, щось важить. Котре з цих двох тверджень важить більше, після вceгo сказаного, рішити не трудно. "Руська правдомовність" з певністю звертається не проти митрополита ґр. Шептицького...

[Громадська думка, 25.01.1920]