Потоку світлий первісних вражінь!
Мої дитячі спогади далекі!
Лягає від кислиць гілляста тінь,
А десь на стрісі клацають лелеки.
Байрак, де схилами ростуть кульбаби,
І люціон, який над тином цвів,
Та ліс на обрії, що в далеч вабив.
А очерет, високий очерет,
Де у воді я бродив аж по груди!
Мій очерете! Жадний ще поет
Не оспівав це Амазонське чудо.
А туга, туга кликала: «Полинь!»
Мої легені владно роздимала,
Бо десь безмірно-синя далечінь
Очам незнану радість обіцяла.
А потім юности ясні часи:
Дніпро, Аскольдова могила, Київ,
Кадетський гай і Дарницькі ліси
(Хто давнішні чуття у серці виїв?).
Вночі з Слобідки плинемо човном,
Гаї, церкви і кручі — невидимі.
Та на горі запаленим хрестом
Вітає нас над містом Володимир.
Чи о весняній радісній порі
Ви їздили колись до Межигір'я
І ночували в драному шатрі,
Де крізь дірки просвічують сузір'я?
А чи ви знаєте, товариші,
Як над водою вогко пахнуть верби?
З яким тремтінням дивним у душі
Тепер я тої радости зачер би!
Та хтось у грізний час заніс меча,
Життя ударом надвоє розкраяв.
Чиї ж то злочини до хмар кричать,
Що нас Господь і досі ще карає?
Розріжеш червака — і поповзуть
У ріжні сторони дві половини,
І кожній з них лягла вже інша путь.
Так і життя у нашу темну днину:
Воно розтяте надвоє мечем.
Між половинами розчахлась прірва.
Нехай хтось заклене його вогнем,
Та вже минулого із надр не вирве...
[Земля, 07.01.1945]
07.01.1945